Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

Саймон мовчав. Він думав, чи не сказати їм усе те, про що ніколи раніше не говорив навіть із друзями, чи не відкрити приводи та причини, через які він не міг… не хотів одружитися. Не вважав за можливе пов'язувати себе та іншу людину на все життя. У чомусь давно вже дав собі клятву. Але вони, швидше за все, не зрозуміють його, оскільки виросли у великій дружній родині, звикли жити її інтересами. Їх у ранньому дитинстві не кидали батьки, вони не залишалися сиротами при живому батькові, не чули диких за своєю жорстокістю слів про те, що вони — ганьба для їхнього роду, що не тільки вони самі, а й діти їх напевно будуть напівнімими дебілами. … Проклятими жалюгідними заїками. І це замість того, щоб з дитинства найняти йому лікарів, вчителів… О ні, гроші в батька були, багато грошей. Але він не бажав — не дозволяла гординя та пиха, — щоб ширше коло людей, не тільки слуги, дізналося про недоліки його сина. Та й який недолік? Це хвороба, недуга, яку можна і потрібно лікувати. Якби не чудова, свята няня Хопкінс, Саймон один ніколи не впорався б. Але разом вони перемогли. А потім він, нещасний кинутий хлопчисько, знайшов у собі сили на свій страх і ризик вирушити до школи, набрехати там із трьох коробів, щоб його прийняли, і вже тоді батько таки вирішив надіслати плату за його навчання.

Всі ці думки блискавично промайнули в голові Саймона, і він знайшов у них виправдання своєму небажанню ділитися всім цим із братами Бріджертон. Особливо зараз. Ніколи їм не зрозуміти його ненависті до батька, бажання помститися йому — хоча б тим, що не буде продовжено рід Гастінгсів. Не зрозуміти страху перед сімейним життям… Побоювань, що його діти справді можуть народитися неповноцінними…

Раптом йому захотілося кинути в обличчя цим благополучним, обласканим батьком і матір'ю братам щось грубе, образливе, щоб вони перейнялися злістю і зневагою до нього, і тоді вони швидше покінчать із цією справою. Але грубість так чи інакше зачепила б їхню сестру, і тому він стримався.

Подивившись в обличчя Ентоні Бріджертона, який був його другом ще зі шкільних часів, Саймон спокійно сказав:

— Хочу, щоб ти остаточно зрозумів: справа не в Дафні. Твоя сестра найкраща жінка з усіх, кого я коли-небудь знав.

З цими словами він нахилився до відкритої скриньки з пістолетами, що лежить на землі біля ніг Бенедикта, вибрав один із них і попрямував до північної сторони галявини.

— Стійте! Гей! Зачекайте!

Саймон повернувся на крик і остовпів. Святі угодники, то була Дафна!

Вона стрибала через лужок, низько пригнувшись у сідлі, і на якийсь момент Саймон забув про своє обурення цим непотрібним втручанням у їхні чоловічі справи, тому що не міг не залюбуватися тим, як спритно і витончено вона сидить на коні.

Однак до того часу, коли вона зупинилася перед ним, кинула поводи і зіскочила з сідла, обурення знову розлетілося в ньому.

— Якого біса ви тут робите? — люто спитав він.

— Рятую ваше нещасне життя! — відповіла вона ще лютіше.

Ніколи раніше він не бачив її в такому гніві. Очі її просто палали.

— Дафно, ви дурненька. Не розумієте, як небезпечно пускати такого коня в галоп. Крім того, ще трохи — і ви могли б потрапити під кулю.

— Дурниці! — заперечила вона. — Ви ще не дійшли свого місця.

Вона здригнулася при останніх словах, подумавши, що це місце може стати останнім, де він ще живий.

Не зовсім усвідомлюючи те, що робить, він схопив її за плечі і струснув.

— А скакати сюди з центру Лондона в напівтемряві? Мало що могло статися?

— Зі мною був Колін, — почув він відповідь.

— Колін?.. А ось і він! Що за дурниці? Я готовий відхльостати його різками!

— Чи думаєте зробити це до або після того, як Ентоні проб'є вам серце кулею? — У її голосі була несхована гіркота.

— Бріджертон! — крикнув Саймон, і три кудлаті голови повернулися до нього. — Ти просто дурень!

— Кого з трьох ти маєш на увазі, Саймоне? — спитав Ентоні, і в його тоні пролунали колишні добродушно-іронічні інтонації. — Сподіваюся, Коліна?

— Кого ж ще!

— А ви надаєте перевагу, щоб я сидів з нею вдома і вона виплакала б там усі очі?! — Закричав у відповідь молодший брат.

— Так!

Це крикнули одразу троє.

— Саймон! — у відчаї гукнула його Дафна, бо він уже повернувся і продовжив шлях на другий край галявини. — Йдіть сюди! До мене!

Він зупинився і, звернувшись до Бенедикта, промовив:

— Заберіть звідси сестру.

Бенедикт невпевнено глянув на Ентоні.

— Роби, як тобі кажуть! — гаркнув той.

Бенедикт продовжував стояти нерухомо — він явно вагався, переводячи погляд зі своїх братів на сестру і на людину, яка образила її.

— Заради Бога, відведіть її, Бенедикте. — Просячі нотки пролунали в голосі Саймона.

— Ні. — Бенедикт склав руки на грудях. — Вона має право сказати, що хоче. Ми маємо її вислухати.

— Що з вами таке з обома? — нервово крикнув Ентоні своїм братам.

— Саймоне, — мовила Дафна, підходячи до нього, — ви повинні вислухати мене.

Її рука торкнулася його рукава, але він вдав, що не помічає цього.

— Дафно, — промовив він, не дивлячись на неї, - все вже вирішено. Ви не можете змінити нічого.

Вона кинула благаючий погляд на братів. Колін і Бенедикт, здавалося, були на її боці, лише один Ентоні виглядав як розгніване божество. Ні, не лише Ентоні. Саймон теж не хоче допомогти їй. І собі. Собі насамперед!..

Що робити?

Цілком інстинктивно, бездумно, просто від відчаю і безвиході вона накинулася раптом з кулаками на Саймона і потрапила йому в око. У здорове око. Не той, під яким темнів синець від удару, завданого кілька годин тому її братом.

Саймон відсахнувся і не зміг утриматися від крику:

— Що з вами?

— Падайте на землю, ви, дурне! — прошипіла вона. — Зробіть вигляд, чорт