Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Каздан обернувся до свого партнера. Його голос набув більшої сили та впевненості. Він розвів руки.

— Шістнадцята година. Хлопчики граються на подвір’ї, за собором Святого Іоанна Хрестителя. Несподівано до них долинають неголосні звуки органа. Посеред гамору, який там лунає, діти вловлюють мелодію. Цей фрагмент приваблює їх, надихає. Вони пірнають під склепіння над проходом, який приводить їх усередину церкви… Штовхають прочинені двері… Проходять у неф і підіймаються сходинками на хори… Музика гіпнотизує їх, зачаровує…

— Тож ми знову повертаємося до хористів церкви Святого Іоанна Хрестителя?

— Не знаю.

— А ця мелодія: ви думаєте про якийсь конкретний музичний твір?

— Я думаю про Miserere Ґреґоріо Аллеґрі.

— Це твір вокальний.

— Його, мабуть, неважко інтерпретувати на органі.

— Чому Ґетц грав саме цю мелодію і саме в той день?

— Не маю пояснення. Але я певен, Miserere відіграло свою роль у цій справі. Дозволь мені продовжити. Дзвенить мелодична лінія. Знамениті, дуже високі ноти. Ти їх, безперечно, знаєш…

— Там звучить найвище «до» з усієї музики, яку досі написано. Його може проспівати лише дитина або кастрат.

— Отож. Ці ноти проникають дітям у голову. Вони їм про щось нагадують. Вони перетворюють їхню особистість. Вони повинні зупинити цю мелодію. Убити того, хто її грає. Авжеж. Я переконаний, музика — ключ до цієї історії.

Росіянин знову глибоко затягся косяком.

— Дозвольте дати вам одну пораду, старий. Ніколи не доторкайтеся до наркотику, це може бути небезпечним.

Каздан пустив його слова повз вуха і став далі розвивати свої міркування:

— Перше вбивство дало їм перший поштовх. До вбивства наступного, а може, й до тих, які ще будуть. Думаю, вбивство Назера відкриває глибинну вдачу його вбивць. Калічення. Напис. Це — ритуал. Можливо, йдеться також про помсту. Це задоволення певної пристрасті. Садистський злочин. Убивці мали втіху, коли вчинили його. Вони обрали певний час, щоб скоїти його. Вони наситилися кров’ю та плоттю вбитої жертви. Коли вони завершили справу…

Його урвав дзвінок мобільного телефону. Він швидко запитав:

— Хто?

— Верну. Де ви тепер?

— У передмісті Монмартру.

— Їдьте сюди, до церкви Святого Августина, у восьмому окрузі. Покваптеся.

— А що там таке?

— Ще одне.

— Одне що?

— Ще одне вбивство, нехай вам біс! Усі вже тут.

29

Вони увійшли до нефа, після того як показали посвідчення. Великий простір, затягнутий сутінню, ще темніший, іще холодніший, аніж мокрий день надворі. Слабеньке світло, що проникало крізь вітражі, не могло пробитися всередину церкви, не могло утворити світляні смуги, що розігнали б темряву, яка прилипла до кам’яних стін. Пахощі ладану теж, здавалося, перешкоджали темряві розвіятися. Закритий, стиснутий і гіркавий запах осідав на сутінки. За кропильницями поліціянти в уніформі утворили кордон, крізь який нікого не пропускали. Двоє партнерів знову показали посвідчення й пішли далі по центральному проходу.

Колись, протягом певного часу, Волокін був «хлопчиком із церковного хору», тому непогано знав церкви Парижа, проте в церкві Святого Августина йому не доводилося бувати. Вона була величезна. Ще зовні він здивувався, побачивши її величезну баню та хрести, що нагадали йому візантійські архітектурні форми. А тепер він був вражений тією гнітючістю, яка тут панувала. Навколо перекочувалися хвилі негативу, утворюючи за ними зловісний кільватерний слід.

Наприкінці проходу хлопці з судової поліції встановлювали прожектори. Здалеку світляний ореол здавався ознакою якоїсь святкової церемонії. Незвичне мерехтіння, яке обіцяло щось надзвичайне, як ото буває, коли натрапляєш на зйомки кінофільму, що відбуваються просто на вулиці, по якій ти йдеш. Насправді ж чуття підказувало Волокіну, що далі, десь біля вівтаря, вони побачать хлопця, для якого сьогоднішній день святковим не став…

Вони усе йшли і йшли. Волокін нишком роззирався довкола. Церква була побудована з базальту або ліґніту. Здавалося, вона прийшла з глибини віків. Або з глибини душ. Народжена з якоїсь чорної ідеї, з темної складки мозку. Тепер, коли очі призвичаїлися до темряви, він помітив каплиці, ліворуч і праворуч, у яких панувала ще чорніша пітьма. Над ними були білі й сірі вітражі. Лише самі по собі ті вітражі студили кров. Вони були схожі на білі бинти, якими іноді перев’язують нижню частину обличчя людини з дуже хворими зубами. Волокін навіть відчував їх холод у глибині щелеп. Він пильно придивлявся до персонажів у свинцевій оправі, чиї обриси вимальовувалися на вікнах, і думав про холодних ангелів, які не знають жалю і чия логіка не має нічого спільного з логікою людей.

Він не бачив фресок на стінах, а може, вони просто були занурені в таку темряву, що бачити їх він не міг. Бачив лише скульптури, що стояли, не менш тверді й застиглі, аніж ті колони, які підтримували склепіння. Увесь простір був змережаний металевими конструкціями, схожими на конструкції Ейфелевої вежі, що відкривали справжню епоху будівництва церкви: кінець дев’ятнадцятого — початок двадцятого сторіччя. Люстри також почасти навівали спогади про Прекрасну добу.[43] Гірлянди скляних куль вигнутими конструкціями нагадували ліхтарі, що світилися від запаленого газу.

— Прокляття! Хай йому сто чортів!

Назустріч вийшов велетень. Він мав чорні як вугілля брови й був у блузі яскравого зеленого кольору.

Волокін здогадався: Ерік Верну, командир групи розслідування.

Той і собі зміряв його поглядом і запитав у Каздана:

— Хто це?

— Седрик Волокін. Бригада захисту малолітніх. — Вірменин обернувся до росіянина. — Ерік Верну, Перший відділ судової поліції.

Волокін простяг руку. Верну не визнав за потрібне її потиснути. Він прошепотів, звертаючись до Каздана: