Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Шість років по тому виявилося, що його аналіз тієї ситуації мав розгромну, приголомшливу рацію. І те, що він так влучно оцінив загрозу Гітлера, чималою мірою слугувало основою для зміцнення його авторитету в 1940-му. Він усе поставив на коня антинацизму, і то давно, ще коли ніхто й оком не кинув на ту клячу, і його ставка виграла — ефектно.

Певною мірою всі політики є азартними гравцями. Вони намагаються передбачити, що трапиться, аби зайняти місце «на правильному боці історії», якнайвигідніше проявити здатність до правильних суджень. У 1902 році Черчилль озвучив таке спостереження: політикові необхідна «здатність передбачати, що відбуватиметься завтра, наступного тижня, місяця, року. А на додачу й уміння пояснити опісля, чому так не сталося».

Йому подобалося ставити на карту свою репутацію: так само як він любив усі свої ризиковані авантюри — літати на біплані, скакати фронтом у Малаканді, повзти нічийною землею. Це давало йому можливість випробувати свою егоцентричну тезу про те, що він особливий, що якимось чином кулі просвистують повз нього, що ангел чи демон-охоронець витає над ним, що леді Удача на його боці й направду закохана в нього. Він грав на гроші за ігровими столами Довіля або Ле-Туке, а один із секретарів якось розповів, як він вистрибнув із таксі, поспішивши до казино в Монте-Карло — аж поділ сорочки висмикнувся зі штанів, — і повернувшись невдовзі із сумою, достатньою, аби придбати залізничний квиток додому.

Жоден інший політик не брав на себе сміливість побувати у стількох очевидно ризикових ситуаціях; та жоден із них не втрапляв до такої кількості халеп — не просто виживши, аби розповісти свою історію, а досягнувши успіху. Дивина, що на той час, коли він собі розслаблявся у готелі в Мюнхені у 1932-му, у нього залишилась хоч якась репутація, яку можна було поставити на карту.

***

Настав момент, коли потрібно розглянути ближче, у деталях, буремну череду нещасть, що за традицією є поворотними моментами у його кар’єрі до 1940-х років. Необхідно поглянути на взаємодію між Черчиллем і тими подіями: ступінь його відповідальності за них — і, насправді, рівень, за яким їх дійсно можна було би вважати катастрофічними. Розпочнімо ось із чого.

Антверпенський прокол

Іноді нащадки можуть бути більш милостивими, аніж сучасники. У жовтні 1914 року армії Німеччини пожирали майбутні землі Бенілюксу. Черчилль особисто взяв на себе відповідальність за керівництво обороною Антверпена — порта такої стратегічної ваги, що Наполеон колись назвав його «пістолетом, націленим у серце Англії». Згодом ЗМІ просто спопелятимуть Черчилля: «Морнінґ Пост» писала, що це «дороговартісний прокол, за який містер В. Черчилль повинен понести відповідальність»; «Дейлі Мейл» — що це «очевидний приклад поганого управління, що вартував дорогоцінних життів». Колегам із Кабінету здавалося, що Перший лорд Адміралтейства з’їхав із глузду, коли кулею помчав до Антверпена і скакав там на коні у накидці та моряцькому кепі, а німці закидали його бомбами.

На якомусь етапі він навіть просив права відмовитись від посади в Кабінеті заради прийняття військового командування. Казав Асквіту, що хоче бути генералом Черчиллем — пропозиція, що викликала нестримний регіт колег.

Урешті-решт Антверпен здався і тисячі британських солдатів було полонено. Черчилль поспішно шмигнув до Лондона, де був доволі холодно прийнятий Клементиною, оскільки пропустив народження Сари, їхньої третьої дитини. Та чи була це така вже безглузда ідея?

Згадайте, що відбувалося восени 1914 року. Німці гнали у напрямку портів Каналу. А втрати Остенде та Дюнкерка були би згубними, оскільки без них було б значно складніше підкріпити сили у Фландрії. І завданням місії в Антверпені було вмовити бельгійців утримати позицію зо 10 днів — аби виграти час та захистити інші порти.

Так сталося, що Черчилль спромігся триматись там протягом шести днів, та цього було досить. Решту портів було врятовано. Отож давайте оцінимо Антверпенський прокол за 10-бальною шкалою. Я б сказав, ФАКТОР ФІАСКО набирає 2 бали, оскільки насправді це був успіх; а ФАКТОР ЧЕРЧИЛЛЯ заслуговує 9 балів із 10, оскільки майже неможливо уявити, що бельгійці змогли би триматися, якби його там не було.

Та з наступним випадком усе значно складніше.

Катастрофа в Ґалліполі

Очевидно, це була одна із найграндіозніших катастроф війни, що рясніла катастрофами. Наприкінці 1914 року окопи простягалися від Швейцарії до Ла-Маншу. Черчилль метався в обидва боки, поміж залученням флоту з недоукомплектованим штатом і намаганням уникнути бійні Західного фронту. Куди податись? Спочатку подумали про країни Балтії, але там панували німці. Але потім він дав волю ідеї, що так часто приваблювала його: «Ахіллесова п’ята». Черчилль запропонував атакувати німецьких союзників, Туреччину.

Застосовуючи флот, потрібно було протаранити Дарданелли (вузьку перемичку між Середземним та Чорним морями), захопити Константинополь, вивести Туреччину з війни, зменшити тиск на Росію, ввести у гру на боці союзників Грецію, Болгарію та Румунію — і вуаля! Шлях розчищено, щоб атакувати німців з обох боків. Можна собі уявити, як тріумфально Черчилль тицяє по мапі. Та склалося все не так добре.

Запустили операцію аж у 1916 році, а на той момент втрати союзників сягали 180 тисяч бійців, більшість з яких померли від хвороб на узбережжях та мисах Ґалліполійського півострова, навіть і близько не досягнувши Константинополя.

Було принесено в жертву стільки життів австралійців та новозеландців, що битва при Ґалліполі стала причиною глибокої люті щодо імперської влади. Ірландські ж угруповання були настільки знесилені, що цей епізод, кажуть, заохотив їх до боротьби за незалежність. Як наслідок — у травні 1915-го Асквіт фактично звільнив Черчилля з посади, після чого той цілковито занепав духом.

— Я гадала, він просто помре від горя, — казала Клементина.

— Мені кінець, — стогнав Вінстон.

Чи можна бодай чимось виправдати Дарданелли?

Ну, принаймні це була спроба подолати безвихідь на Західному фронті. Хтось мусив вигадати альтернативу «жуванню колючого дроту у Фландрії», як казав Черчилль, — і, безсумнівно, мав слушність.

Йому не пощастило з адміралами, в одного з яких був нервовий зрив; не пощастило з колегами, а саме лордом Фішером (пристаркуватим жабоподібним адміралом, який постійно змінював свою думку, а якось у найвідповідальніший момент просто викинув колосального коника і вилетів із засідання Кабінету); не пощастило і через відсутність можливості координувати цю операцію чи запустити її з необхідним імпульсом.

А проте, якщо зробити знижку на лихий збіг обставин, слід погодитись, що, певно, уся та ідея мала недоліки. Вона, схоже, покладалася на низку героїчних припущень про те, що відбудеться, якщо буде врешті взято Константинополь, або про незначний