Читати книгу - "День попелу"

Зірочка. Треба лягти на спину зірочкою...

Івана пригадала лекції з фізики й хімії на першому курсі: «У прісній воді тіло не тримається на поверхні, бо його вага більша за силу виштовхування цієї рідини, а в солоній, морській воді тіло не тоне, бо густина такої рідини більша...».

Івана кілька разів намагалася простягнути нижні кінцівки, щоби триматися на поверхні горілиць. Та щоразу пірнала ще глибше. Чавлений виноград засмоктував її стегна, затягував її...

Це кінець... І все ж, в останньому пориві (дуже повільному, дуже обережному) Івана змогла прийняти діагональне положення, і цього разу жодних сумнівів: нарешті втрималася. Ще одне зусилля — і вона лежала на поверхні горизонтально, розставивши руки.

Минали хвилини. Не рухатися, зробитися легкою, в позі морської зірки... Івана заплющила очі. Вона сподівалася, що таким темпом за якихось десять хвилин вона досягне верху цистерни і зможе схопитися за краї отвору. Та сказати — це не зробити. Від найменшого поруху вона знову занурювалася в рідину. Тоді їй доводилося докладати дивовижних вольових зусиль, аби розслабитися, обм’якнути, задобрити цю нестійку густину, що підносила її нагору...

Івані здавалося, наче думки також витікають із її голови, як кров, — через рот, ніс, вуха. Вона не могла вхопитися за жодну думку... Це було майже приємно, в кожному разі це п’янило. Івана знову пригадала ефект від наркоти. Ця раптова невагомість буття...

Рідина піднімалась.

Менш ніж за хвилину їй лишиться просто витягнути руку, щоби схопитися за краї люка. Вона підтягнеться й вилізе з цієї смертельної пастки.

Але тоді все скінчилося.

Насос припинив вібрувати, рівень сусла застиг.

Івана остовпіло прикипіла поглядом до отвору, який раптом здався недосяжним. Посланці не заповнювали чан по вінця. Вони залишали простір майже в метр між суслом і стелею. Можливо, через якесь фізичне явище, про яке вона не знала.

Не роздумуючи, Івана випросталась і спробувала дотягнутись до люка. Але добилась тільки того, що пірнула по шию. Відкашлюючись, відригуючи, вона спромоглася знову лягти горизонтально, розпачливо б’ючи руками. Вона залишала в суслі широкі розводи, крутилася в цій густій крижаній рідині, не здатна піднятись більше, ніж на кілька сантиметрів.

Вона спробувала виборсатись, сіпнувшись іще раз, але лише занурилася глибше. Івана відмовлялася тонути. Пірнувши по губи, вона знову вигнулась, шарпнулась, завовтузилася, намагаючись повернутися на поверхню, щоби спробувати ще раз. Їй захотілося заволати, але до рота залилося сусло.

Б’ючи ногами в рідині, спираючись на сталеву стінку, Івана випростувалась, сіпалась, смикалась... Усе було марно: вона знову занурювалась. Вона от-от потоне, остаточно, невідворотно...

Люк віддалявся...

Ні: вигнувшись донезмоги, у відчайдушному зусиллі, Івана спромоглася схопитися рукою за краї отвору. Заревівши, вона вирвала другу руку із сусла й міцно вчепилася в люк.

Вона врятована.

67

Ньєман розтинав ніч, прямуючи до відділку.

Він наказав: перерити Дієцезію, допитати всіх посланців, провести ґрунтовні пошуки Івани, показуючи фото сезонним робітникам і взагалі будь-якому цивільному, який там бував. Із потаємністю покінчено. Зникла офіцерка кримінальної поліції, і її пошуки були першочерговим завданням. Усі мусили пригадати найменші подробиці, пов’язані з руденькою. Ньєману потрібна була будь-яка інформація, кожна дрібниця.

Повернутися до Маєтку, потрусити цих борсуків у недільному вбранні та їхніх виноградарів-підмайстрів, погрожуючи затриманням чи обвинуваченням. Пустити у виноградники собак, перерити льохи, оглянути кожну ягідку. Витягти з ліжка кожного мешканця Маєтку включно зі старими й дітьми. Щоб усі зрозуміли, що маскарад закінчився і посланці більше не мають жодних прав на своїй землі. Що ж до їхнього гран-крю 2019, нехай засунуть його собі в ср...

Насправді все це були гучні слова. Щоби провести операцію такого масштабу, по гарячих слідах чи ні, потрібно було благословення прокурора. А проте якраз приїхав Шніцлер. Ньєман натрапив на нього, повернувшись до відділку жандармерії.

Вони зачинилися в кабінеті Деснос, і Ньєману довелося звітуватися — чи радше виставляти рахунок: троє трупів за добу, що може бути краще? Заразом флік спробував пояснити, що існувало два табори вбивць: один — із деревним вугіллям — та інший.

— Інший?

— Самі посланці.

— Навіщо їм убивати сезонного робітника?

Ньєман ухилився від відповіді, досі не бажаючи згадувати про «велику таємницю» общини (про яку він, до того ж, не мав жодного уявлення). Не наважився заговорити й про анахорета на другому поверсі, який мав видати йому ключ до розгадки.

Великою новиною було проникнення до общини Івани Богданович, тридцять два роки, лейтенантки поліції з невеликим досвідом роботи під прикриттям. Флікині, яка щойно зникла у вовчій пащі...

— Як ти міг учинити так зі мною? — заволав Шніцлер.

— Зважаючи на ситуацію, це був найкращий спосіб.

— Відправити колегу під прикриттям, не поговоривши зі мною? Нікому не сказавши? Ти обкурився чи що?

— У цьому й суть прикриття, — спробував угамувати прокурора Ньєман. — У таємниці...

Шніцлер встав — його костюм виявився пом’ятим і заляпаним. Дуже кепський знак: у сум’ятті прокурор забув про свій дрескод.

— Ні, старий. З віком ти підзабув, як воно робиться. Не можна йти на такий крок, поки начальство не дасть добро.

— Коли ти мені подзвонив, ми навіть не були впевнені, що це вбивство. А до кінця збору винограду залишалося всього кілька днів. Якби я заговорив про це з тобою, довелося б робити все згідно з документами і втрачати час.

— А тепер твоя напарниця зникла.

— Вона не зникла, — запротестував Ньєман. — Просто не прийшла на зустріч.

— І ти не можеш до неї додзвонитися?

— Вона не відповідає. Але це теж нічого не означає, у всьому Маєтку заборонені мобільні.

Шніцлер знову сів й обхопив голову руками.

— Я просто марю...

Ньєман раптом відчув, що його це дістало: він втрачав час тут, відчитуючись перед прокурором, наче заскочений на гарячому капрал.

— Ти затверджуєш мої накази чи як? — різко запитав він.

— А у нас є вибір?

— Треба знайти Івану.

Прокурор розчаровано махнув рукою, мовляв, виплутуйся...

Тоді він наче отямився й різко випростався на стільці.

— А розслідування? Нагадую тобі, що йдеться найперше про чотири вбивства. А не про тривожне зникнення.

— У мене є надійна зачіпка, — зблефував Ньєман.

— Яка зачіпка?

— Дай мені час до світанку.

Шніцлер м’яко похитав головою з переможеним виглядом. Здавалося, наче його гарненька фатувата пика от-от покотиться до сміттєвого кошика.

— Завтра вранці я даю прес-конференцію... — пробурмотів він. —