Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

Замість неї відповів Полло:

— Та до чого тут це? Це просто випадок. Цей хлопець — просто легенда. Його тут усі знають. Товстик раніше грав у регбі, скажений був. Кидався у бійки так само, як він ото кинувся на ту віконницю. Хотів умерти, але не вийшло. Подейкують, що на другий день на металевих листах віконниці можна було розгледіти його профіль, який там відбився. Коли його забрали звідти, всі думали, що він мертвий. А він вижив. Мозкова травма, три дні у комі, і ось він знову на ногах. Яке неймовірне здоров’я, га?

Бабі не йняла віри.

— Ти ідіот? Яке ще неймовірне здоров’я… і знову на ногах! Він же брухт. Ти не бачиш, на що він перетворився? Ти чув, як повільно він говорить? Це все — наслідки ураження мозку. Цей хлопець нічого більше в житті не зможе досягти.

Бабі поглянула на Палліну, похитала головою й відійшла.

Полло викинув цигарку.

— Та він однак нічого б не досяг…

Палліна розсердилась.

— Полло, мені не подобається, коли ти таке говориш.

— А мені досі не подобається твоя подруга. Чого вона в біса припхалась сюди, якщо їй тут усе не так?

Бабі помітила на землі, на краєчку дороги, табличку. Та була дерев’яна, а в центрі — фотографія хлопця, поряд з яким виднівся кружечок — на білій половинці була чорна крапка, а на чорній — біла. Символ життя. Того самого життя, якого в цього хлопця більше не було.

— Як мені могло б сподобатись таке місце? Повне квітів, які позначають, де саме загинули молоді хлопці — без сенсу, без мети. Вони загинули через розваги.

Бабі підійшла до таблички й прочитала напис: «ВІН БУВ ШВИДКИМ І СИЛЬНИМ, АЛЕ ГОСПОДЬ ПОВІВСЯ З НИМ НЕ ПО-БОЖОМУ. НЕ ЗАХОТІВ ДАТИ ЙОМУ ВИГРАТИ. ДРУЗІ».

«Гарні друзі. Ще й поетів із себе вдають! Краще я буду сама, аніж матиму друзів, які допомагатимуть мені вбитися».

Бабі розвернулася й збиралася йти геть. Однак чиясь рука її зупинила.

— Що це таке, що ти завжди зі всіма сваришся?

Це був Степ — зі своєю самовпевненою посмішкою та мотоциклом.

— Як це тобі вдається з усіма конфліктувати? У тебе просто жахливий характер, еге ж?

— Звертаю твою увагу на той факт, що якраз я з усіма в мирі. Я в житті своєму не мала сварок, можливо, тому, що знаюся тільки з певного роду людьми. Та останнім часом маю з цим проблеми — і не з власного бажання…

Вона з натяком глянула на Палліну, яка одразу закотила очі й пирхнула.

— Я так і знала. Ну тобто як не крути, а вина завжди моя.

— А хіба ні? Я сюди припхалась хіба не для того, щоб попередити тебе?

— Як? Тобто ти не до мене прийшла? — Степ вийшов наперед. — Я був упевнений, що ти прийшла подивитись, як я ганяю…

Він наблизився упритул до її обличчя. Бабі відхилилась і пройшла вперед.

— Та я взагалі не знала, що ти тут…

Почервоніла.

— Ти це знала, ти знала. Ти он уся почервоніла. Бачиш, тобі не варто брехати, бо ти цього не вмієш. Скажи правду: ти не витримала й прийшла подивитись, як я ганяю, еге ж?

Бабі замовкла. Вона проклинала ці червоні щоки і серце, яке, неслухняне, швидко калатало. Степ повільно підійшов до неї. Його обличчя було знову небезпечно близько до обличчя Бабі. Усміхнувся їй.

— Не розумію, чого ти так переймаєшся. Ти боїшся це сказати?

— Боюся? Я боюся? Кого? Тебе? Я тебе не боюся. Ти мені смішний. Хочеш знати дещо? Я сьогодні заявила на тебе! — Цього разу вона наблизилася впритул до Степа. — Зрозумів? Я сказала, що це ти побив синьйора Аккадо! Того, якого ти вдарив головою. Я назвала твоє ім’я. Подумай тепер, чи я тебе боюся.

Полло зіскочив з мотоцикла і швидко пішов до Бабі.

— Ах ти ж…

Степ зупинив його.

— Спокійно, Полло, спокійно.

— Яке «спокійно», Степе? Вона ж тебе знищила! Після всього, що сталося, ще одна заява — і ти маєш відсидіти все. Ти ж за ґрати підеш, у тюрму!

Бабі була здивована. Вона цього не знала. Степ заспокоїв друга:

— Та не переймайся, Полло. Цього не буде. Я не потраплю до в’язниці. Максимум піду під суд. Але там усе й вирішиться, нічого не станеться.

Потім обернувся до Бабі:

— Важливо те, що буде сказано під час процесу, коли тебе покличуть свідчити проти мене. Того дня ти не назвеш мого імені. Я впевнений. Ти скажеш, що це був не я.

Бабі глянула на нього з викликом.

— Ах так! Ти у цьому такий упевнений?

— Звісно.

— Думаєш, я тебе боюся?

— Зовсім ні. Тоді, коли ми підемо до суду, ти так божеволітимеш від мене, що зробиш будь-що, аби мене врятувати.

Бабі хвильку помовчала, потім вибухнула сміхом.

— Це ти збожеволів, якщо віриш у це. Я скажу, що це був ти. Присягаюся.

Степ упевнено всміхнувся.

— Не присягайся.

Довгий і рішучий свист. Всі обернулись. Це був Сіга. По центру дороги стояв низенький чоловік років тридцяти п’яти. Він був вдягнений у чорну шкіряну куртку. Його всі поважали, у тому числі через те, що подейкували, ніби він має під нею пушку. Він підняв руки. Це був сигнал. Перші перегони, ті, що з «камоміллами». Степ обернувся до Бабі: — Хочеш проїхатись позаду мене?

— Бачиш, це таки правда. Ти божевільний.

— Ні, правда в іншому. Ти просто боїшся.

— Я не боюся!

— Тоді позич у Палліни паска, га?

— Я проти цих ідіотських перегонів.

Синій «Boxer» зупинився перед ними. Це була Маддалена. Вона привіталася з Палліною, а тоді помітила Бабі. Двоє дівчат обмінялись крижаними поглядами. Їхні очі промовили тисячі речей, набагато більше, ніж їхні німі вуста. Маддалена підняла куртку.

— Повезеш мене, Степе?

Показала подвійний пасок від «Камомілли».

— Звичайно, крихітко. Замкни «Boxer».

Маддалена кинула вдоволений погляд на Бабі, потім пройшла повз неї, щоб поставити свій мопед трохи далі. Степ підійшов до Бабі.

— Шкода, тобі б сподобалось. Іноді страх — це таки бридка річ. Він не дає тобі змоги проживати найліпші миттєвості. Це щось типу прокляття, якщо ти не вмієш його долати.

— Я тобі вже сказала: не боюся. Іди ганяй, якщо тобі це здається таким цікавим.