Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

обійстя, таких же брудних дітей, що голяка гралися у калюжах… Жінок, що поралися по господарству: прали у іржавих коритах діряву благеньку одіж, годували курей чи підмітали саморобними віниками із кленових гілок свої вбогі подвір’я. Чоловіків у картатих кепках, перелатаних штанях і засмальцьованих сорочках, які здебільшого, байдикували, палили, притулившись до стіни спиною, пильно розглядаючи її, наче то якась заморська дивовижа, або ж виконували якусь нудну, одноманітну роботу, від якої добробут родини не змінювався ні на дещицю.

У кишені Едіт завжди мала жменю льодяників для дітлахів та монети — для їхніх батьків. На диво, її жодного разу ніхто не побив і не пограбував. Страшно було тільки вперше. Далі звикла, та й мешканці нетрів до неї призвичаїлися.

Дивакувата фройляйн ходила по хатах із фотографічною камерою, роздавала цукерки і гроші в обмін на дозвіл зняти кілька кадрів й говорила їм небувалі речі.

— То задля вашого ж добра, — казала вона. — Хочу розповісти усій Австрії, як страждає трудовий люд, у яких жахливих умовах ви живете… Ваші дружини не мають чистої білизни, ваші діти не ходять до школи, ваші чоловіки не можуть знайти роботу, щоб прогодувати свої родини… Ви маєте право на краще життя!

Едіт говорила впевнено, вірячи у кожне сказане нею слово.

Так її вчили на зборах підпільного комуністичного осередку. Так вона всотала, бо направду вірила, що то небувала річ: на окраїні Відня, знаної столиці вальсів, вишуканого смаку та розкоші існували нечупарні гетто, де мешкали найзлиденніші…

До них нікому не було діла. Хіба поліцейським, що забрідали сюди час від часу у пошуках чергового кишенькового злодюжки. Та їй, Едіт Сушицькій, дівчині-фотографу у пристойному, хоч і вельми простому одязі.

По правді сказати — це була її ділянка підпільної роботи. Наводити контакти зі злидотою. Фотографічна камера — тільки прикриття.

Мала придивлятися до людей, відшукуючи тих, із ким потім можна буде мати справу. Бо ж прокламації та газети самі не роздаються, а дрібну, але важливу роботу виконувати комусь потрібно.

До того ж місцева злидота мала одну незаперечну перевагу: вони уміли «робити ноги» — тікати від поліціянтів, вправно ховатися, губитися поміж старих віденських вулиць, збивати з пантелику своїх переслідувачів.

Але й фотографування їй подобалось. Тим більше, що гер Айсман цінував у ній цей талант найбільше. Не помічав у ній жінку, не помічав, як вона дивиться на нього… Тільки фотографічна камера у її руках змусила цього зарозумілого, впевненого у собі блондина з блакитними очима зупинити на ній погляд і замислено проказати:

— Едіт… Так, здається, вас звати? Хочете бути корисні партії? Нам потрібні якісні світлини життя простого трудового народу… Поміж фотографуванням приглядатиметесь до людей, шукатимете придатних для нашої справи…

Далі геру Айсману вже нічого не потрібно було говорити. Вона усе зрозуміла без слів і узялася до виконання завдання наступного дня.

Знімаючи сцени внутрішнього побуту однієї з місцевих родин, до якої вона напросилася ще минулого тижня, Едіт потребувала яскравого освітлення, тому прийшла з самого ранку.

Господар оселі, не очунявши після бурхливої ночі, важко хропів на ліжку, загорнувшись, наче у кокон, в чорну, запрану ковдру.

Господиня, жіночка літ тридцяти, яку, вочевидь, мучили сухоти, бо час від часу вона характерно кахикала в кулак, швиденько заховала до кишені кілька монет, які Едіт їй простягнула.

Буркнула: «Фотографуйте, що хочете!» — і всілася на кривоногий стілець біля вікна, зосередивши всю увагу на латанні старого, побитого міллю жакета.

Едіт вже усе продумала. Почала з чоловіка на ліжку. На фото його можна було б видати за важкохворого. Так, це, звісно, брехня, але хто про те знатиме?

Далі перевела об’єктив на змарнілу сухотну жіночку, його дружину. Доречним виявився навіть окраєць на підвіконні, від якого господиня раз по раз відщипувала кістлявими пальцями, аби перебити апетит, поки не впорається із латанням.

Едіт тішилася: кілька таких знімків добряче розбурхають уяву цього жорстокого, черствого суспільства! І гер Айсман… можливо, він, нарешті, похвалить її… і зверне на неї увагу…

Ах, цей гер Айсман! Наче риба, що виринула із крижаної води — з такими ж холодними думками, холодним поглядом, холодною кров’ю. Природжений підпільник: стриманий, спокійний, врівноважений! Здається, його насправді нічого не хвилює, окрім справи. І як вона не намагалася привернути увагу гера Айсмана — все намарно.

Едіт у якусь мить відчула, що починає втрачати душевну рівновагу, шукати у собі ґандж, бо ж не може так бути, аби вона не викликала у мужчини навіть дещиці зацікавленості! Правда, втішало те, що зацікавленості гера Айсмана не викликала жодна особа жіночої статі у їхньому партійному осередку…

Провівши добру половину дня у наповненій важким духом оселі і ледве зумівши пояснити, хто вона і що робить, господарю, який прокинувся ближче до обіду і у самому спідньому накинувся було на неї з кулаками, Едіт відчувала, як і сама просякла тим смородом. Але для неї то було наче нагорода за працю. То вона зблизилася з народом, зрівнялася, стала наче на один щабель із тими, хто потребував її допомоги!

І хоч більшість цих бідарів виявлялися абсолютно непридатними до підпільної роботи, бо були цілковитими невігласами, неуками, злодійкуватими і непевними, вона вірила — ці люди усе ж становлять певну силу. Некеровану, шалену, брутальну… І якщо вдасться її спрямувати у потрібному напрямку…

Так, геру Айсману це 6, напевне, вдалося! І вона йому допоможе.

Вийшовши із хати, Едіт вирішила зробити кілька фотографій з вулиці. Однак вже за мить зрозуміла, що добряче спізнилася — сонячного проміння замало.

Та в оповитих тінню обрисах кособоких будівель могли виявитися свої особливості — той природній ефект, який би краще передавав увесь драматизм життя нужденних мешканців віденських нетрів…

Смурний серпанок, що тяжіє над їхніми долями, над їхнім майбутнім, якщо вони не спам’ятаються і не почнуть брати його у свої руки. Дуже символічно!

Тому Едіт із подвоєним ентузіазмом узялася до роботи.

Кароокий чорнявий поліцейський у лискучих черевиках та напрасованім строї виник перед нею, наче нізвідки… Він немов перелетів із ошатних, мощених віденських вулиць у це Богом забуте місце.

Дільницями, певно, уже пройшли чутки про якусь фройляйн, що швендяє нетрями у пошуках пригод і розказує злидарям, як змінить їхнє вбоге життя, фотографуючи їхні невмивані пики. Ото й, напевно, прислали — перевірити, що вона за одна.

Тим часом, поліцейський дуже повільно підійшов до неї, розглядаючи з усіх боків, наче дивовижу. Так, Едіт у своєму темно-сірому, добротного сукна костюмі й такому ж світло-сірому капелюшку і справді виглядала дивно серед бруду і