Читати книгу - "Той, хто вбиває"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Он як! Хто б подумав, що старший інспектор Ґюннар Маркюссен хоч секунду свого часу присвятить турботі про мене!
— Як почуваєшся? — запитала Сюнне.
— Навіть не знаю... Трохи в’ялий.
Сюнне кивнула. Потім ми сиділи, мовчали й сьорбали гаряче какао.
— Вона вчинила... наклала на себе руки? — несміливо порушила мовчанку Сюнне.
— Ти питала Маркюссена?
— Так, але не видобула з нього ані слова.
— Ні, не думаю, що це було самогубство, — тільки й сказав я.
Сюнне не допитувалася про подробиці.
— Може, трохи поспиш, Мікаелю? — озвалася вона, коли ми випили какао.
— Боюся, я не засну.
Сюнне підняла руку, а в ній — затиснуту між вказівним і великим пальцем пігулку.
— Дідрік дав, — мовила вона. — Сказав, що тобі пригодиться.
— Що це?
— Уявлення не маю. Але Дідрік гарантував, що ти заснеш. Ковтни, а поговоримо вже завтра.
Я слухняно запив пігулку водою і пішов спати. Трохи полежав у темряві, усе ще ніби відчуваючи в ніздрях солодкавий запах крові й мертвої плоті, перед очима зринала картина, яку я волів би забути, а потім раптово подіяло снодійне й потягнуло мене в пітьму.
Розділ 51
Ґюннар Маркюссен мовчав, я сьорбав чорну каву, сподіваючись, що ось-ось остаточно прокинуся. На зустріч я спізнився на п’ятнадцять хвилин.
Я вихилив останні гіркі краплини й відставив горня.
— Закінчімо уже з цим!
— Розкажи мені про Геллє Мьорк, — попросив Маркюссен.
— Що ти хочеш знати?
— Усе, що тобі спаде на гадку.
— Уперше ми познайомилися, мабуть, п’ятнадцять років тому, — почав я. — Мали невеличку... пригоду, як то кажуть.
Снодійна пігулка, випита звечора, ще, видно, не вивелася з організму, бо думки мої були в’ялі й неповороткі. Але поступово я розговорився, розмова пішла легше.
Я розповів, як ми відновили наші стосунки і чим усе скінчилося. Маркюссен слухав, занотовував і майже не перебивав. Стрепенувся, аж коли я дійшов до грошей, які Барбара позичила Геллє, підняв голову й здивовано глянув на мене.
— Вона хотіла привласнити шістсот тисяч крон?
— Принаймні на те скидається. Про це я також хотів з нею поговорити.
— А ще про що?
— Не зрозумів...
— По-перше, ти хотів поговорити з нею про гроші. А по-друге?
Я завагався. Не мав бажання признаватися, що Юсеф Мардал і Геллє, можливо, мали інтимні стосунки, і що вона зрадила мені з ним.
— Та... про зґвалтування. Я збагнув, який це був для неї удар.
— Окей, — Маркюссен скоса глянув на мене, ніби не цілком повірив, що я сказав усю правду. — Але навіщо ти заліз через вікно? Я питав про це вчора, однак притомної відповіді не почув.
— Мав погане передчуття. Вона не прийшла на зустріч, і я злякався, чи чогось з нею не трапилося.
— Не зовсім розумію. Ти мав підстави для страху?
— Та ні, прямих підстав не мав, але тривожився, аби вона чогось собі не заподіяла.
Він подивився на мене, ніби не розуміючи, що я кажу.
— Я боявся, що це вона вбила Барбару, — додав я.
— Серйозно?
— Гроші давали їй мотив. Мусиш визнати... Я подумав, вона злякалася, що я про все довідався і донесу на неї, і... — я змахнув рукою. — Але тепер я знаю, як було насправді. Вона не вчиняла самогубства. Її вбили.
Маркюссен нічого не відповів, лише знову напустив на себе пихату міну.
— Як убивця потрапив у дім? — запитав я.
— Це має для тебе якесь значення?
— Вона лежала в спальні гола. Я лише подумав... це міг бути хтось, кого вона знала.
— Підозрюєш інтимний акт перед смертю?
Я кивнув.
— Не схоже. Хоча маємо лише попередній рапорт патологоанатома.
Мені, на диво, полегшало на душі.
— Ми не знаємо, як убивця потрапив усередину, — вів далі Маркюссен. — Можливо, теж через вікно, але ж ти жахливо нацяпав, годі щось побачити. Покійна мала маленьку ранку в районі діафрагми, ніби від кінчика ножа. За моєю теорією, хтось подзвонив у двері, потім на вістрі ножа загнав її на другий поверх, — якусь мить він спостерігав за моєю реакцією, а тоді сказав: — Ми можемо зробити невеличку перерву. Ще горня кави, Бренне?
— Так, дякую, — погодився я.
Маркюссен пішов по каву, я ж сидів, намагаючись позбирати докупи думки. Потер обличчя, відчув під долонею колючу щетину. Уранці забув поголитися.
— Ось, — Маркюссен подав мені повне горня, важко осів на стілець. — Ми перевірили твій мобільний. Поки все збігається з твоєю розповіддю. Ти їй телефонував, а за п’ять днів до її смерті ви обоє обмінювалися повідомленнями.
— Та звісно, збігається! — вигукнув я.
— Ми мусили перевірити. Що ти робив у вихідні?
— Це тоді її вбили?
— Схоже, так.
— Не виходив з дому.
— Сам був?
— Сам. Останні тижні були дуже важкими. Я не мав сили на прогулянки і не мав ніякого бажання когось бачити, — у мені зануртувало роздратування, гостро, зненацька. — Скажи чесно, Маркюссене, ти, справді, вважаєш, що мені потрібне алібі? Я підозрюваний? У такому випадку, мав би мене про це поінформувати!
Він не дав себе спантеличити.
— Ти не підозрюваний. Поки що...
— Поки що? Що це означає?
— Це означає, що я намагаюся виконувати свою роботу. Продовжимо?
Моя злість минула так само швидко, як і спалахнула. Я приречено кивнув.
— Поїхали!
Його дошпортуванням до найменших дрібниць не видно було кінця. Я пожалівся на біль голови, він приніс пігулку, але не здався.
— Проаналізуймо все ще раз, — сказав Ґюннар Маркюссен.
— Ти сказав, що відчинив двері й побачив її у ліжку?
— Так.
— Увійшов до кімнати?
— Я вже казав. Зупинився на порозі.
— Не підійшов подивитися, чи вона, справді, мертва?
— Не було потреби.
— Ти впевнений, що не заходив до спальні?
— Це просто... я абсолютно впевнений, що не заходив, — я потер чоло. — Уже казав, не було жодного сумніву в тому, що вона мертва.
Я заплющив повіки, усе знову спливло перед очима.
— Я... я побачив мотузку. Синю мотузку навколо її шиї.
Ґюнар Маркюссен надовго замовкнув.
— Так, ти її помітив... — нарешті промовив він. — Я просив би тебе нікому цього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Той, хто вбиває», після закриття браузера.