Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Той, хто вбиває 📚 - Українською

Читати книгу - "Той, хто вбиває"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Той, хто вбиває" автора Кріс Тведт. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 77
Перейти на сторінку:
ввечері.

— Он як! Хто б подумав, що старший інспектор Ґюннар Маркюссен хоч секунду свого часу присвятить турботі про мене!

— Як почуваєшся? — запитала Сюнне.

— Навіть не знаю... Трохи в’ялий.

Сюнне кивнула. Потім ми сиділи, мовчали й сьорбали гаряче какао.

— Вона вчинила... наклала на себе руки? — несміливо порушила мовчанку Сюнне.

— Ти питала Маркюссена?

— Так, але не видобула з нього ані слова.

— Ні, не думаю, що це було самогубство, — тільки й сказав я.

Сюнне не допитувалася про подробиці.

— Може, трохи поспиш, Мікаелю? — озвалася вона, коли ми випили какао.

— Боюся, я не засну.

Сюнне підняла руку, а в ній — затиснуту між вказівним і великим пальцем пігулку.

— Дідрік дав, — мовила вона. — Сказав, що тобі пригодиться.

— Що це?

— Уявлення не маю. Але Дідрік гарантував, що ти заснеш. Ковтни, а поговоримо вже завтра.

Я слухняно запив пігулку водою і пішов спати. Трохи полежав у темряві, усе ще ніби відчуваючи в ніздрях солодкавий запах крові й мертвої плоті, перед очима зринала картина, яку я волів би забути, а потім раптово подіяло снодійне й потягнуло мене в пітьму.

Розділ 51

Ґюннар Маркюссен мовчав, я сьорбав чорну каву, сподіваючись, що ось-ось остаточно прокинуся. На зустріч я спізнився на п’ятнадцять хвилин.

Я вихилив останні гіркі краплини й відставив горня.

— Закінчімо уже з цим!

— Розкажи мені про Геллє Мьорк, — попросив Маркюссен.

— Що ти хочеш знати?

— Усе, що тобі спаде на гадку.

— Уперше ми познайомилися, мабуть, п’ятнадцять років тому, — почав я. — Мали невеличку... пригоду, як то кажуть.

Снодійна пігулка, випита звечора, ще, видно, не вивелася з організму, бо думки мої були в’ялі й неповороткі. Але поступово я розговорився, розмова пішла легше.

Я розповів, як ми відновили наші стосунки і чим усе скінчилося. Маркюссен слухав, занотовував і майже не перебивав. Стрепенувся, аж коли я дійшов до грошей, які Барбара позичила Геллє, підняв голову й здивовано глянув на мене.

— Вона хотіла привласнити шістсот тисяч крон?

— Принаймні на те скидається. Про це я також хотів з нею поговорити.

— А ще про що?

— Не зрозумів...

— По-перше, ти хотів поговорити з нею про гроші. А по-друге?

Я завагався. Не мав бажання признаватися, що Юсеф Мардал і Геллє, можливо, мали інтимні стосунки, і що вона зрадила мені з ним.

— Та... про зґвалтування. Я збагнув, який це був для неї удар.

— Окей, — Маркюссен скоса глянув на мене, ніби не цілком повірив, що я сказав усю правду. — Але навіщо ти заліз через вікно? Я питав про це вчора, однак притомної відповіді не почув.

— Мав погане передчуття. Вона не прийшла на зустріч, і я злякався, чи чогось з нею не трапилося.

— Не зовсім розумію. Ти мав підстави для страху?

— Та ні, прямих підстав не мав, але тривожився, аби вона чогось собі не заподіяла.

Він подивився на мене, ніби не розуміючи, що я кажу.

— Я боявся, що це вона вбила Барбару, — додав я.

— Серйозно?

— Гроші давали їй мотив. Мусиш визнати... Я подумав, вона злякалася, що я про все довідався і донесу на неї, і... — я змахнув рукою. — Але тепер я знаю, як було насправді. Вона не вчиняла самогубства. Її вбили.

Маркюссен нічого не відповів, лише знову напустив на себе пихату міну.

— Як убивця потрапив у дім? — запитав я.

— Це має для тебе якесь значення?

— Вона лежала в спальні гола. Я лише подумав... це міг бути хтось, кого вона знала.

— Підозрюєш інтимний акт перед смертю?

Я кивнув.

— Не схоже. Хоча маємо лише попередній рапорт патологоанатома.

Мені, на диво, полегшало на душі.

— Ми не знаємо, як убивця потрапив усередину, — вів далі Маркюссен. — Можливо, теж через вікно, але ж ти жахливо нацяпав, годі щось побачити. Покійна мала маленьку ранку в районі діафрагми, ніби від кінчика ножа. За моєю теорією, хтось подзвонив у двері, потім на вістрі ножа загнав її на другий поверх, — якусь мить він спостерігав за моєю реакцією, а тоді сказав: — Ми можемо зробити невеличку перерву. Ще горня кави, Бренне?

— Так, дякую, — погодився я.

Маркюссен пішов по каву, я ж сидів, намагаючись позбирати докупи думки. Потер обличчя, відчув під долонею колючу щетину. Уранці забув поголитися.

— Ось, — Маркюссен подав мені повне горня, важко осів на стілець. — Ми перевірили твій мобільний. Поки все збігається з твоєю розповіддю. Ти їй телефонував, а за п’ять днів до її смерті ви обоє обмінювалися повідомленнями.

— Та звісно, збігається! — вигукнув я.

— Ми мусили перевірити. Що ти робив у вихідні?

— Це тоді її вбили?

— Схоже, так.

— Не виходив з дому.

— Сам був?

— Сам. Останні тижні були дуже важкими. Я не мав сили на прогулянки і не мав ніякого бажання когось бачити, — у мені зануртувало роздратування, гостро, зненацька. — Скажи чесно, Маркюссене, ти, справді, вважаєш, що мені потрібне алібі? Я підозрюваний? У такому випадку, мав би мене про це поінформувати!

Він не дав себе спантеличити.

— Ти не підозрюваний. Поки що...

— Поки що? Що це означає?

— Це означає, що я намагаюся виконувати свою роботу. Продовжимо?

Моя злість минула так само швидко, як і спалахнула. Я приречено кивнув.

— Поїхали!

Його дошпортуванням до найменших дрібниць не видно було кінця. Я пожалівся на біль голови, він приніс пігулку, але не здався.

— Проаналізуймо все ще раз, — сказав Ґюннар Маркюссен.

— Ти сказав, що відчинив двері й побачив її у ліжку?

— Так.

— Увійшов до кімнати?

— Я вже казав. Зупинився на порозі.

— Не підійшов подивитися, чи вона, справді, мертва?

— Не було потреби.

— Ти впевнений, що не заходив до спальні?

— Це просто... я абсолютно впевнений, що не заходив, — я потер чоло. — Уже казав, не було жодного сумніву в тому, що вона мертва.

Я заплющив повіки, усе знову спливло перед очима.

— Я... я побачив мотузку. Синю мотузку навколо її шиї.

Ґюнар Маркюссен надовго замовкнув.

— Так, ти її помітив... — нарешті промовив він. — Я просив би тебе нікому цього

1 ... 53 54 55 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Той, хто вбиває», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Той, хто вбиває"