Читати книгу - "Той, хто вбиває"

— Боюся, не можу пообіцяти.

Маркюссен вражено глянув на мене.

— Чому?

Я зітхнув.

— Бо маю певні зобов’язання.

— Перед ким?

Я не відповів.

— Чи міг би я забрати своє авто? — запитав натомість.

— Воно стоїть на задньому дворі. Ключі в охорони.

— Чудово! Як, до речі, просувається розслідування з листами-погрозами? Щось з’ясували?

Маркюссен похитав головою.

— На жаль, глухий кут.

— Ніяких відбитків пальців?

— Жодних, лише твої і секретарки. Папір і конверти цілком стандартного зразка, продаються усюди. Те саме стосується і туші. Експертиза почерку неможлива, бо немає з чим порівняти.

— Розумію, — промовив я і підвівся.

— Не думаю, що тобі варто аж надто їх боятися, — сказав Маркюссен. — Надзвичайно рідко від подібних погроз переходять до дій, до того ж...

— Що? — не втримався я, бо Ґюннар дивно замовк.

— Та, просто подумав... Увесь сенс погроз полягав у тому, щоб змусити тебе відмовитися від справи, але тепер яка з тебе користь... Мардала ж засудили, писака мав би бути задоволений, хіба ні?

Я зрозумів його натяк.

— Що трапилося? — запитав Юсеф Мардал, коли я прийшов до нього в кімнату для відвідувань. — Не думав, що так скоро тебе побачу...

Я відразу перейшов до справи.

— Геллє Мьорк мертва.

— Це правда? Тому ти прийшов, щоб висипати на мене ще більше звинувачень, сказати, що це теж моя вина? У такому разі, можеш не старатися! Я не гвалтував Геллє і не несу відповідальності за її самогубство. Мені плювати на неї!

Говорив він мов рубаними словами, але без жодних емоцій. Переді мною йому не треба було нічого вдавати.

— Та, звісно, плювати, — сказав я. — Але я не збираюся ні в чому тебе звинувачувати. Хотів лише повідомити, що твої перспективи на виправдальний вирок в апеляційному суді суттєво поліпшилися.

Юсеф вичікувально дивився на мене.

— Геллє Мьорк не вчиняла самогубства, її убили, і все вказує на те, що її убив той самий злочинець, який позбавив життя Барбару Бломберґ. І це не міг бути ти, Юсефе. Ти маєш найзалізніше в світі алібі. Ти був тут.

Він кивнув, потім ще кілька разів кивнув і розплився широкою усмішкою на все обличчя.

— Фантастично, Бренне!

— Може, для тебе й фантастично, але не для Геллє..

Карі очі Юсефа зблиснули зловтіхою.

— То чому ти прийшов до мене з цією новиною, якщо так гаряче ненавидиш мене?

Я встав.

— Бо я твій адвокат...

Розділ 52

Сюнне мала стурбований вигляд.

— Ти певен, що сам хочеш за це взятися, Мікаелю?

Ми розмовляли в її кабінеті. Вона сиділа за письмовим столом, а я схвильовано ходив туди й сюди.

— Чому ні?

— Чесно кажучи, ти якийсь маніакально збуджений. Знайшов спотворений труп жінки, у яку був закоханий, але поводишся так, ніби нічого не сталося. Може, тобі ліпше побути вдома? Я певна, без проблем роздобудеш собі лікарняний.

Я змусив себе сісти.

— І що доброго з цього вийде?

— Думаю, тобі потрібний перепочинок.

— Перепочинок у чотирьох стінах не поверне Геллє. Мені треба чимось зайняти думки, я повинен щось робити, щоб не думати про неї увесь час.

Сюнне я не переконав.

— Може, якраз навпаки — тобі треба думати про неї, а не втікати від думок.

Я витріщився на неї.

— Якщо мені спотребиться порада модного психолога, я куплю собі ілюстрований дамський журнал.

Сюнне ображено набурмосилася, похитала головою.

— Роби собі, як хочеш. Мікаелю. Ти завжди робиш те, що тобі заманеться. Та однаково не розумію, чому такий поспіх, чому його треба негайно звільняти з-під варти?

— Бо він невинний.

— Винний! Він зґвалтував Геллє Мьорк! Ти вже забув?

— Та ясно, не забув! Але не в цьому суть.

— А в чому?

— Він не винен у тому, за що його засудили. Юсеф Мардал не вбивав Барбари Бломберґ. Він відсидів пів року в тюрмі за вбивство, якого не скоював. Кожний день такого зволікання — насмішка з системи правосуддя.

— То система важливіша за Геллє Мьорк?

Ні, система не важливіша за Геллє, подумав я, але Геллє немає і ніколи вже не буде, а система — єдине, що мені зосталося.

— Вітаю, — сказала Ґабріеллє Соммер у слухавці телефону.

Я проігнорував її привітання і відразу перейшов до справи.

— Випустити Юсефа Мардала? Навіть мови бути не може! — сказала вона. Ти живеш у світі фантазій, Бренне!

— Ти мене не слухаєш, Ґабріеллє. Десь на волі ходить убивця, який убив і Барбару Бломберґ, і Геллє Мьорк. Порадься зі слідчими. Поговори з Ґюннаром Маркюссеном. Це все, про що я тебе прошу. Маєш час до завтрашнього ранку. Якщо до того часу його не відпустиш, я надішлю до суду клопотання про звільнення свого клієнта.

— Можеш уже починати його писати, — відрізала Ґабріеллє і кинула слухавку.

Я так і зробив. Яка різниця? Ґабріеллє Соммер однаково не передумає. Тієї миті, коли я дописав клопотання, до мого кабінету ввійшла Сюнне.

— Вибач, Мікаелю, за мої слова, я не мала такого говорити.

— Усе нормально, — відповів я. — Я теж останнім часом нестриманий.

— Нелегкі часи... Знаю, як тобі важко на душі.

— Усе добре, — повторив я. — Ось тільки...

— Що?

— Я боюся ночі, — зізнався я.

— Попросити в Дідріка ще пігулок?

— Якщо можна, був би радий... Доки мине перший біль.

Розділ 53

— Я вимушена просити про слухання за зачиненими дверима, — сказала Ґабріеллє Соммер.

Сьогодні вона поводилася уже не так зверхньо, як два дні тому, однак мала дуже похмурий і зосереджений вигляд.

— Адвокате? — запитав суддя Нільсен втомленим голосом.

Не тому втомленим, що не виспався, він завжди так говорив. А ще він зазвичай сидів, стискаючи руками голову, ніби його мучив жахливий біль голови. На початках мені було його шкода, а потім звик.

Маленька судова зала була вщерть заповнена журналістами. Якось вони розкопали інформацію, що тут щось затівається. Як, уявлення не маю. Адвокатів часто звинувачують у зливі інформації пресі, іноді справедливо, але насправді набагато частіше чутки просочуються з поліції. Цього разу проговорився не я, наука не минула мені даром.

Я підвівся.

— Я