Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

Вона нiчого не вiдповiла, я взявся й собi за ручку, i ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що вiдро гойдалося там, у глибинi, стукалося об цямрини, i чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього пiввiдра. Ми глянули одне на одного i засмiялися.

— Давай ще.

Менi було дуже весело отак удвох крутити корбу. Нашi руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навiть стукнулися лобами. I весь час смiялися. I стало шкода, коли вiдра були вже повнi.

Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечi i пiшла похитуючись. Десь вглибинi ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, пiднести хоч до ворiт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. I я тiльки мовчки дивився їй услiд. I думав, що на безлюдному островi я б не жив нiзащо в свiтi. Навiть за мотоцикл з коляскою.

"Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось бiльше… I ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустрiч бiля криницi… Ой! — згадав я раптом. — Кукурузо ж скигликiв просив привезти. А скоро ж продмаг закриється".

I тут, наче кийком по головi, стукнула мене думка: "Леле! У мене ж грошей нi копiйки. А скиглики дев'ять копiйок сто грамiв! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий".

Гребенючка вже входила у свою хвiртку.

— Гр… Гр… Ганю! — гукнув я, чи не вперше в життi називаючи її на iм'я.

Вона хитнулася i аж вихлюпнула воду вiд несподiванки.

— Ганю, — пiдбiг я до неї, — стривай! Знаєш що, позич менi дев'ять копiйок. Мати з роботи прийде, я одразу вiддам.

— Нащо? — лукаво глянула вона на мене. — На цигарки? Да? На цигарки?

— Та якi там цигарки! Дуже треба… Я на рибалку на нiч їду. Гачкiв купити, а то сiльмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.

— Тiльки в мене дев'яти нема, у мене п'ятдесят цiлих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..

— То я здачi принесу. Я швидко.

— Пожди, я винесу.

Коротше кажучи, скигликiв я купив, Гребенючцi здачу вiднiс, а коли мати прийшла, i борг оддав. Усе вийшло добре. Навiть не довелося довго просити у матерi дев'ять копiйок. Одразу дала. I на нiч вiдпустила.

От що значить бути хорошим i виконувати все, що тобi наказує мати!

Ще й харчiв напакувала повнiсiньку торбу — наче я на мiсяць мандрувати їду.

I коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозi у сiнях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якiй мати колись припинала бичка. "Хтозна, може, доведеться зв'язувати, так щоб було чим", — подумав я, вiдчуваючи при цьому холодок у животi.

Роздiл XX

"Руки вгору!"

Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинiв, як бузина, i цокотiв зубами.

— Нiчого сказать, поспiшав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсiм не приїдеш, — сердито пробурмотiв вiн, але я бачив, що вiн ховає радiсну усмiшку. Вiн —таки боявся, що я не приїду, i зрадiв, коли побачив мене.

Кукурузо вийшов з води i почав вимахувати руками та присiдати, зiгрiваючись. Потiм спитав:

— Ну як там? Що нового? Як дiд мiй? Ще в мiлiцiю не заявив?

— Та що ти! Сидить собi спокiйнiсiнько i косу клепле. Про тебе й не думає.

Кукурузо нахмурився. I я зрозумiв, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що вiн уже так давно-давно на цьому островi, а виявляється, нiхто навiть не помiтив його вiдсутностi.

— Ну й правильно. I добре. Скоро взагалi всi забудуть, що був такий… I все буде в порядку, — бадьоро говорив вiн, але в голосi чувся сум i туга. Кому ж хочеться, щоб його всi забули!

Я витяг кульок iз скигликами i простяг йому.

— О! Таки привiз! Спасибi! От скучив, — i вiн одразу вп'явся зубами в скиглик.

— Ну, а що ж ти робив? — спитав я.

— Та що, рибу ловив i просто так…

— Ну, а щоденник свiй ти хоч пишеш?

— Нi, не пишу, — легковажно промовив вiн, жуючи скиглик. — Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острiв запхався!

Я нiчого не вiдповiв: я ж знав, що там — у щоденнику.

— Слухай, давай у цурки-палки зiграємо. Я так давно не грав! — запропонував несподiвано Кукурузо.

— А що, можна, — погодивсь я.

I старi стрiлянi качури, банькатi жаби, полохливi очеретянки та iншi жителi плавнiв уперше, мабуть, в своєму життi почули одчайдушне й протяжне: