Читати книгу - "Гніздо Кажана"

— Що це?

— Святинька, — просто відповівся чернець, — велика святинька. Одягни її на шию собі й не знімай ні на мить, і зло не зашкодить тобі, не дістане.

— Яке зло?

— Велике, — відгукнувся чернець, — те, що увійшло колись до нашої оповитої Божою благодаттю обителі в лиці осиротілого хлопа Данила Кажана. Покійна пані Кажановська, боячись утілення того зла у своєму синові, віддала мені його на послух. А грішний Софроній був тоді геть нерозумним і лупцював нещасну дитину.

— Ви… ви про Ярослава Кириловича?

— Про нього. Зло поряд із ним.

— Він у небезпеці?

— Він ні, а ти — ти нащадок козака Ілька Косозуба по матері, ти — кохана Кажановського, панночко, ти у великій небезпеці, й тільки молитва, палка молитва здатна врятувати тебе.

Холод, незрозумілий холод пройшовся тілом притихлої Лізи, пройнявши, здавалося, навіть до кісточок. Перед очима промайнулася постать у дверях в ту, першу її ніч у будинку Кажановських, і вона не могла стриматися, аби не здригнутися.

— Я… я не розумію вас.

Суха рука знову торкнулася її долоні.

— Настане час, і ти все зрозумієш.

— Але…

— Поки душа моя грішна не кине свого земного тіла, я буду молитися за тебе, панночко. Нехай є малою молитва многогрішного Софронія перед Престолом Усевишнього, але тебе вона врятує.

Важкі, ковані двері собору заскрипіли, й Ліза побачила на порозі високу постать Ярослава. Худе, в глибоких зморшках лице ченця Софронія вмить сяйнуло дивним внутрішнім світлом, і він зробив декілька кроків до Ярослава, що повільно наближався до них. А потім висохлий старий раптом легко, мов той парубок, упався на коліна перед дужим, високим чоловіком, і вдарився високим чолом з сивими скронями об холодний діл собору.

— Пробач мені, синку.

Ярослав розгубився і зупинився.

— Що ви, отче, вигадали?

Чернець перехрестився.

— Не впізнав мене, Ярославе Кириловиче?

— А мав би?

— Мав би, — прошелестів старець, — бо то ж скільки сліз твоїх дитячих і непровинних пролилося через руку мою важку, через серце моє зачерствіле, мов торічний хліб…

Ярослав ахнув.

— Отець Софроній?

— Він самий — многогрішний.

— То ви живий?

— А що ж мені, грішнику окаянному, зробиться? Топочу святу земельку, рахуй уже дев’ять десятків літ не дає Господь смерті, не всі бо гріхи замолив, а багато ж їх у мене, мов того піску на днищі морському. Й тебе, отроча невинне, ображав, прости душу мою окаянну!

Ярослав ухопив його за руку.

— Та що ви, отче, давно вже пробачив.

Старець захитав сивою головою.

— Негоже ми з матінкою вашою покійною намислили — мале отроча змушували молитися чернечим чином, — він помовчав, декілька разів перехрестився. — Ось і виріс із тебе порожній сосуд, ти ж і лоба зайвий раз не перехрестиш, пане Ярославе, й немає у твоєму серці місця для Бога. Та на все воля Божа, ти ж тільки панночку свою бережи, добре бережи, бо зло прокинулося.

Ярослав нахмурився.

— Що… що ви маєте на увазі?

— Злий дух, надзвичайна сила, котра колись володіла заблудлою душею ченця Антонія, пращура твого Данила Кажана… Дух той, що втілився після твого народження, — він прокинувся з появою твоєї панночки. Одну душу він уже забрав з дому Кажановських — дружина твоя самогубцею пішла до пекла, а тепер йому вона потрібна… — Сухий, довгий палець старця тицьнувся у бік застиглої біля однієї з ікон Лізи. Й ураз щось змінилося у світі. Сонце, яке ще хвилину тому яскравим промінням лягалося на долівку собору, якось зниклося, за вузькими вікнами зробилося похмуро, а у відчинені Ярославом двері повіяло холодним вітром. Те різке поривання вітру голодним звіром увірвалося до собору й ударило у груди закляклу на місці Лізу, змусило її затріпотіти.

— Воно прокинулося, — прошелестів посеред того завивання голос ченця Софронія. Він підвівся з колін і перехрестив спочатку Ярослава, а потім Лізу. — Зло не заспокоїться, поки не знищить тебе, панночко, але грішний Софроній буде молитися за тебе.

Ще раз перехрестивши Лізу й поклавши їй на голову суху, легку свою долоню, чернець щось забурмотів і рушив у бік вівтаря. Худий, ледь дихаючий, видавалося, старець, від дотику котрого Лізі зробилося враз так тепло та затишно в серці й зник той страх, що заволодів ним, вартувало було лише пориванню вітру торкнутися її тіла. Чомусь кортіло кинутися слідкома за ченцем, зупинити його, знову відчути заспокійливу силу його дотику, але вона не могла навіть ні поворушитися, ні слова вимовити, тільки й стояла, мовчки спостерігаючи, як старий повільно плентає до південних, дияконських дверей іконостасу й зникає за ними, а собором продовжує гулятися вітер й у розчинені двері чутно, як гримає вже близький грім.

А потім на землю пролилася злива.

Простору пустку храму почали наповнювати богомольці.

Останнім увійшов дорідний єгумен.

— Ну й злива, пане Ярославе, — пролунав його гарний, баритонистий голос, коли наблизився він до Кажановського. — Й де взялася, спитати? Ось вам сонечко яскраво світилося, така днина гарна, ну благодать Божа, й раптом від вашого маєтку чорними хмарами набіглося… — Він кинув на Ярослава незрозумілий погляд, потім на Лізу. — Й вашу панночку як перестрашило, бліда зробилася, мов стіна собору.

— Вона більш старця вашого Софронія перестрашилася, — промовив Ярослав, дивлячись, як блискає за дверима.

Єгумен наче вражено заблимав.

— Софронія зріли? Дивні діла Твої, Господи! Бачите, пане Ярославе, річ у тім, що Софроній уже більш як десять літ зачинився у власній келії й носа з неї не каже. Раз на день послушники приносять йому попоїсти під двері, але останнім часом миски з хлібом та кашею полишаються геть незайманими. Й як тільки в нім душечка тримається? — Єгумен кинув короткий погляд на своє більш ніж вгодоване чрево. — Виходить він лиш на Великдень, і тоді люди його не відпускають, бо отримав він многая милості від Господа, усе бачить — і минуле, і майбутнє.

Ліза кинула погляд на вівтар.

— То він прозорливий?

Єгумен крякнув.

— Прозорливий, панночко, ще й який. І диво, що він заради вас порушив своє усамітнення, вийшов у той час, коли ніколи не з’являвся.

Ярослав зітхнув.

— Він щось шепотів про дух мого пращура Данила Кажана, що зло прокинулося. Але особисто я не надто вірю в цей чаклунський дух, до