Читати книгу - "Магія крізь час, Мiла Морес"

- І скільки тобі було, коли тебе знайшли?

- Близько п'яти років.

- Стривай, а цей лісник був із магів? - У мене занадто багато запитань, я поспішаю поставити всі.

- Ні, і мене він вважав звичайною дитиною. Я й сам не знав, що маю здібності, поки одного разу не почав роздягати на вулиці дівчат.

- Серйозно?

- Так, уявляєш? - він сміється. - Йшов якось до школи, дивлюся, дівчата красиві йдуть. А в мене підліткова перезбудливість у розпалі. Я подумав, ото було б добре, якби я міг бачити крізь одяг. Так розмріявся, що з дівчат злетів увесь одяг.

- І що було потім?

- Ніхто не зрозумів, що там сталося. Та я й сам не знав, що це все я накоїв. Але незабаром сталося ще кілька казусів, після чого я почав перевіряти, що я ще можу.

- О це так! Важко тобі довелося серед звичайних людей?

- Та ні, це було справжнє життя. Мені подобалося бути особливим. Зберігати все в таємниці було складно, але я впорався. Про мої здібності знав лише мій старий. Я використав слово "кредо", щоб його пам'ять не стерли. Але це теж було все неодноразово. Тільки через кілька років я дізнався, що звичайним людям стирають пам'ять, якщо вони бачили магію, і є можливість розповісти лише одній людині про магію.

- Твого старого більше немає?

- Він помер понад шістдесят років тому.

- А твої рідні? Ти їх не шукав?

- Ну, все. Давай вже закінчувати. Далі буде не так цікаво. Ходімо покатаємося на велосипедах.

- На велосипедах? – питаю приголомшено, бо таких розваг у моїх планах не було. Я б із задоволенням поговорила ще про минуле Дженарда, тільки він ухиляється, ніби я торкаюся забороненої теми.

Ми покаталися на велосипедах набережною. Я відчула себе підлітком. Вже й забула, як це, ось так проводити час, ніби на цьому світі немає небезпечних монстрів, ніби моєму чоловікові не загрожує небезпека.

Присіли на лавочку в черговий раз, спілкуємося, як ні в чому не бувало. Кілька разів у голові миготіли картинки. Одного разу побачила, як велосипедист, що проїжджає, налітає на хлопчика на самокаті. Не втрималася, підскочила, вихопила хлопця перед самим велосипедом. Зрозумів, що трапилося тільки Дженард. Похвалив мене за доброту. Так, напевно, зарозуміла королева (чи як там?) такого не зробила би.

- Ти знаєш, що мене нудить щоразу, коли на тебе нападають? – запитую в паузі між розвагами.

- Знаю, мене так само, - каже задумливо, але не без граючої усмішки на обличчі. - Ти більше не підеш у той ліс?

- Чому ж ні? У мене у планах пройти його повністю. Це один із пунктів мого списку.

- Що це за такий список? Як загробити себе і мене заразом?

Ігнорую його глузливий гумор.

- Я маю список того, що я хотіла би зробити зі своїм призначеним. Я складала його все своє життя.

- Хм, цікаво. Щось безпечне у ньому є? Без монстрів та вбивств.

- Є й таке. Десь із часів дитинства. Перші сто п'ятдесят пунктів були записані до двадцяти років.

Дженард закашлявся, я поплескала його по плечу. Користуючись нагодою зробила це інтенсивніше, ніж того вимагала ситуація.

- Скільки у тебе там всього бажань?

- Не більше трьохсот, але багато з них можна викреслити, вже неактуально. Наприклад, сходити на концерт гурту, якого вже немає. І ще подібних пунктів п'ятдесят. Є те, що мені вже не хочеться робити. Загалом близько п'ятдесяти залишиться.

- Я зацікавлений. Покажеш мені список?

- Ні, - грайливо посміхаюся.

- А якщо я прив'яжу тебе до ліжка, - каже мені на вухо, - трахну ззаду, проникаючи одночасно в обидва отвори? Тоді ти мені його покажеш?

До мого обличчя прилила кров, відчуваю, як щоки палахкотять. Несподівано я знову стала сором’язливою дівчинкою. Мабуть, так на мене діють людські розваги та мирна обстановка.

- Я дозволю тобі це зробити зі мною, якщо ти даси відповіді на мої запитання.

- Хм… дозволиш? - Він знущально посміюється. – Ну, і що у тебе там за запитання?

- Звідки ти знаєш Аріана Топезу? Які у тебе з ним справи? Навіщо дізнавався, де він більше проводить часу? Що ти шукаєш у вежі?

- Стоп-стоп, годі. Я зрозумів, – Дженард відвів погляд убік, – можна і пропустити зв'язування.

- Тобто, не відповідатимеш?

- Аліто, - несподівано його голос став серйозним, холодність ковзнула по моїй шкірі, змусивши зіщулитися, але він передумав говорити те, що збирався. – Якщо я погоджуся виконати кілька пунктів із твого списку, що я отримаю натомість?

- А що ти хочеш?

- Цього разу запитання правильне, дівчинко, - він притягнув мене і поцілував у губи, не проникаючи між ними язиком, вийшло скромно, не до тремтіння в тілі, але я обм'якла в його руках, як ватяна лялька. – Хочу ексклюзивний доступ до твого тіла.

Я підняла брови і завмерла. Навіть не знаю, образитись зараз чи зрадіти. Він думає, що я сплю ще з кимось? Цікаво, коли ця думка оселилася в його голові? Коли я стогнала під ним до дзвону у вухах або коли дозволяла робити з собою все, що йому заманеться?