Читати книгу - "Учень убивці"

який був першим Старійшим, довіряв острів’янам. Він віддав їм своє море. Землі, які омивалися цим морем, теж були їхньою власністю. Багато років люди були вдячні Елю. Вони ловили рибу, населяли узбережжя і нападали на всіх, хто наважувався захопити ті місця, які подарував їм Ель. Ті, хто запливав у їхні моря, теж ставали законною здобиччю острів’ян. Цей народ процвітав і ставав усе сильнішим і витривалішим, бо у морі Еля слабкі гинули. Їхнє життя було важким і небезпечним, але хлопчики виростали сильними, а дівчата ставали безстрашними жінками як біля плити, так і на борту. Острів’яни поважали Еля і приносили Старійшому щедрі дари, а присягалися лише його ім’ям. І Ель поважав свій народ.

Але Ель був занадто щедрим і дуже оберігав свій народ. Замало людей помирало під час суворих зим, а бурі були занадто слабкими, щоб подолати вправних моряків. Тому людей ставало все більше й більше. Їхні стада й отари теж зростали. Під час урожайних років кволі діти не вмирали, а росли вдома. Вони орали землю, щоби прогодувати великі отари, стада і таких же слабаків, як і вони. Хлібороби не благословляли Еля за сильні вітри і течії, а присягалися лише іменем Еди — Старійшої, яка була покровителькою тих, хто орав та засівав землю і вирощував тварин. Це не сподобалося Елю, але він не звертав на них уваги, оскільки в нього ще було багато суворих людей на кораблях. Вони клялися його іменем, і, щоб загартувати їх, Ель посилав їм бурі та холодні зими.

Але з часом прихильників у Еля ставало все менше й менше. М’якосердні жінки, які працювали на землі, спокушали матросів і народжували їм дітей, котрі були здатні лише колупатися в землі. Цей народ залишив крижані узбережжя та вкриті льодом пасовища й перебрався на південь, де було тепло і росли виноград та зерно. Все менше й менше людей вирушали у плавання і ловили рибу, яку давав їм Ель. Вони присягалися іменем Еля все рідше й рідше, доки одного дня залишилася тільки одна людина, яка так чинила, — худющий старигань. Він був надто кволий, щоб виходити в море. Його руки судомило, в роті зосталося всього кілька зубів. Він продовжував присягатися Елем, але дуже тихо, і це не радувало морського бога, а скоріш дратувало. Йому не потрібні були немічні старигані.

Нарешті почалася буря, яка мала покінчити з дідом та його невеличким човном. Але коли старигань зник під крижаними хвилями, то зумів учепитися за уламки свого човна й почав благати Еля про пощаду, хоч усі знали, що бог моря невблаганний. Старійшого так розгнівало його богохульство, що він викинув старого на суходіл і закляв його так, що той більше не міг виходити в море й не міг померти. Коли дід вибрався із солоних хвиль, його обличчя та тіло були пошрамовані, наче його об’їдали молюски. Він звівся й вирушив у теплі краї. Куди б він не йшов, повсюди були м’якотілі хлібороби. Він попереджав їх про нерозважливість, яку вони вчинили, і передрікав, що Ель створить новий народ, який буде ще сильніший, і віддасть йому їхню землю. Але люди не слухали, оскільки зробилися дуже слабкими й лінивими. І там, де проходив старигань, спалахували епідемії. Він ніс із собою віспу — хворобу, яка не шкодує ані кволих, ані сильних, а забирає всіх. Усі вірили в цю легенду, адже кожен знає, що віспою можна заразитися від поганої пилюки або під час оранки землі.

Так розповідає легенда. Так Рябий став передвісником смерті та хвороб і покаранням для тих, хто безтурботно живе на плодючій землі.

Повернення Веріті до Оленячого замку було серйозно затьмарено подіями у Форджі. Веріті з притаманною йому практичністю залишив Бейгард, як тільки герцоги Келвар та Шемшай досягли згоди стосовно Дозорного острова. Насправді Веріті зі своїми військами залишив Бейгард до того, як ми з Чейдом повернулися на заїжджий двір. Тому на зворотному шляху я відчував якусь порожнечу. Усі ті дні, вечорами збираючись навколо вогнища, люди говорили про Фордж. Ці історії поширювалися навіть у нашому загоні, обростаючи новими подробицями.

Зворотний шлях був зіпсований, оскільки Чейд знову влаштував гамірний балаган в образі старої вередливої баби. Мені доводилося бути в «неї» на побігеньках, аж доки в Оленячому замку не з’явилися «її» слуги й не відвели в «її» апартаменти. «Вона» жила у жіночому крилі. Хоч я кілька днів намагався вивідати, які плітки ходять про «неї», та дізнався хіба те, що «вона» любила усамітнюватися і мала крутий норов. Я так до кінця й не дізнався, яким чином Чейд створив цей фальшивий образ та підтримував віру в його існування.

Здавалося, що за час нашої відсутності в Оленячому замку нові події спричинили бурю. Таке враження, що нас не було років десять, а не кілька днів. Навіть події у Форджі не могли затьмарити промови леді Грації. Цю історію постійно переказували, а менестрелі змагалися між собою за право, щоб версія того чи того ввійшла у хроніки. Я чув, що герцог Келвар навіть опустився на одне коліно й поцілував кінчики її пальців після красномовної промови про башти, які стануть найяскравішими діамантами її краю. Інші подейкували навіть, що лорд Шемшай висловив особисту подяку леді й того вечора постійно запрошував її на танець, тому це мало не спричинило нового розбрату між сусідніми герцогствами.

Я радів її успіху. Подейкували, що принцу Веріті теж варто відшукати собі жінку на подобу леді Грації. Оскільки він часто відлучався, вирішуючи внутрішні справи й ганяючись за піратами, люди починали відчувати потребу в сильній руці тут, на місці. Формально старий король досі був сувереном, але, як зауважив Барріч, люди дивилися вперед.

— І людям цікаво, чи короля-в-очікуванні буде хтось гріти в ліжку, — додав він. — Це їхня мрія. Мало в кого є щасливі сім’ї, тому вони бажають цього щастя своєму королю. Чи принцу.

Але я знав, що у Веріті немає часу думати про тепле ліжко (та й про ліжко взагалі). Фордж став одночасно і уроком, і загрозою. Поповзли чутки про інші набіги, причому три з них відбулися один за одним. Через декілька тижнів пірати «перекували» жителів Крофта, що поблизу Ближніх островів. Ця звістка довго йшла з крижаних берегів, але справила гнітюче враження. Жителів Крофта теж узяли в заручники. Рада міста, як і Шрюд, також була спантеличена умовою піратів про викуп або повернення заручників. Вони