Читати книгу - "Учень убивці"

Після Форджа пірати напали ще на два села. У Рокгейті люди заплатили викуп, і наступного дня до берега прибило кілька тіл. Їх ховали всім селом. Ця безжальна звістка дійшла до Оленячого замку; люди натякали на те, що якби король був пильнішим, то нападам можна було б запобігти.

У Шіпмаєрі спробували прийняти виклик. Вони відмовилися платити викуп, але завдяки свіжим звісткам про Фордж жителі підготувалися й зустріли заручників з мотузками і кайданами. Вони забрали своїх земляків додому, оглушивши їх і зв’язавши. Все село докладало зусиль, щоб вони стали такими, як раніше. Про Шіпмаєр ходило найбільше чуток: про матір, яка покусала свою дитину, з прокльонами заявивши, що їй не потрібна ця мокра вересклива істота; про зв’язаного хлопчика, який рюмсав та скімлив, а коли жалісливий батько звільнив його від пут, то дитина кинулася на нього з якимось гострим предметом. Дехто із заручників проклинав своїх родичів, ліз битися і плювався в них. Інші продовжували жити в ретязях, не реагуючи ні на що. Вони їли і пили ель, який їм давали, але не дякували за це. Коли їх звільнили, то вони не нападали на своїх родичів, але нічого не хотіли робити й навіть вечорами не проводили часу з рідними. Вони без сорому крали навіть у власних дітей, тринькали гроші та постійно жерли. Вони не приносили нікому радощів і не сказали нікому жодного доброго слова. Але жителі Шіпмаєра повідомляли, що будуть триматися, доки «хвороба червоного корабля» не мине. Це дало аристократам в Оленячому замку хоч якусь надію. Вони захоплювалися сміливістю селян і присягалися, що вчинять так само, якщо їхні родичі будуть «перековані».

Шіпмаєр та його мужні мешканці надихнули Шість герцогств. Король Шрюд збільшив податки на їхню користь. Дехто відвіз збіжжя тим, хто доглядав своїх «перекованих» родичів і не мав часу на відновлення знищених отар овець і перезасівання спалених полів. Дехто почав будувати нові кораблі й наймати більше солдатів для патрулювання узбережжя.

Спочатку народ пишався своїми вчинками. Ті, хто жили нагорі скель, добровільно несли варту, і там завжди вистачало гінців, поштових птахів та сигнальних вогнів. Деякі села відправляли овець та провіант у Шіпмаєр, щоб допомогти найзнедоленішим. Але минали тижні, а жоден із колишніх заручників не очутився. Всі надії та сподівання почали здаватися маячнею, а не благородством. Ті, хто найбільше виступав за підтримку заручників, тепер вважали, що краще б їх порубали на шматки й викинули в море, а не повертали до своїх сімей, де вони приносили стільки горя та зневіри.

На мою думку, найгіршим у ті часи було те, що король сам не знав, як вчинити. Якби він видав указ про те, що варто платити чи не платити викупу, було б краще. У будь-якому разі, знайшлися б противники такого указу. Але король принаймні б учинив рішуче, і люди б зрозуміли, що він прийняв виклик. А було навпаки: посилене патрулювання та варта справляли враження, що Оленячий замок боїться нової небезпеки ще більше, але не має чіткої стратегії. Скликали численні ради, на яких вирішувалося, що робити з «перекованими», але ніяк не могли дійти згоди.

— В будь-якому разі їхнє рішення не має значення, — втомлено сказав Чейд. — Це підриває їхню відданість престолу. Заплатимо викуп чи ні, а пірати глузують із нас, попиваючи свій кривавий ель. Бо, приймаючи рішення, селяни говорять не «якщо нас перекують», а «коли нас перекують». Тому їхній дух уже зламано, хоч тіло й ціле. Вони дивляться на своїх родичів, матерів, дітей, батьків і подумки посилають їх на смерть або «перековування». А король не може цього вирішити, бо кожне місто має власне право голосу. Тому королівство роздроблене. Так ми розпадемося на тисячі містечок, кожне з яких буде дбати лише про свій захист від набігів. Якщо Шрюд і Веріті тягнутимуть час, то від королівства залишиться тільки його назва та пам’ять про минулих правителів.

— Але що вони можуть зробити? — запитав я. — Який би указ не прийняли, він буде неправильним.

Я взяв кліщі й підсунув тигель далі у вогонь.

— Іноді краще прийняти зухвале рішення, аніж мовчати, — пробурмотів Чейд. — Дивись: якщо ти, хлопчик, розумієш, що обидва рішення неправильні, то простий народ теж. Але указ буде відповіддю для всіх. А зараз у кожному селі думають, що їх покинули напризволяще. Але Шрюд та Веріті повинні зробити більше, аніж просто видати указ.

Чейд нахилився, щоб подивитися на киплячу рідину.

— Додай жару, — порадив він.

Я взяв невеликі міхи й почав обережно роздувати вогонь.

— Що саме?

— Влаштувати набіги на острів’ян у відповідь і забезпечувати всіх охочих кораблями та провіантом. Заборонити випасання отар і стад на прибережних пасовиськах, де всі їх бачать. Відправити більше зброї у села, раз ми не можемо забезпечити їх солдатами. Клянусь плугом Еди настачити на них мішків з насінням каррісу та пасльоном, щоб вони їх носили з собою в торбинках на зап’ястях. Якщо їх захоплять у полон, вони зможуть покінчити з собою, щоб не стати заручниками. Будь-що, хлопче. Дії короля — це краще, аніж клята нерішучість.

Я витріщився на Чейда. Вперше я чув, щоб він говорив з такою люттю чи критикував Шрюда так відкрито. Це збентежило мене. Я затамував подих, сподіваючись, що він говоритиме далі, хоч і боявся цього. Але він, здавалося, не помічав мого погляду.

— Засунь ще глибше. Але обережно. Якщо це вибухне, то у короля Шрюда буде двоє Рябих. — Чейд подивився на мене. — Саме так я й дістав ці шрами. Але то дійсно могла бути віспа, судячи з того, як мене Шрюд слухає останнім часом. «Від тебе тільки й чути всілякі віщування, попередження і перестороги, — сказав він мені. — Але, гадаю, ти хочеш вчити хлопця Скіллу лише тому, що тебе не вчили. Шкідливі амбіції, Чейде. Забудь за них». Його вустами говорить дух королеви.

Я чув гіркоту в голосі Чейда і мовчав.

— Чівелрі. Ось хто нам зараз потрібен, — за мить продовжив він. — Шрюд нічого не робить. Веріті хороший солдат, але дуже слухається свого батька, бо