Читати книгу - "Українське письменство"

З’явилися байки Дем’яна Бєдного ще в пору «межи двох революцій» і здобули собі популярність на сторінках «Современного мира». Революція їм надала ще більшої ударності, розпрозорила їх алегоричну езопівську мову. Вивчення Дем’яна Бєдного, власне, ледве розпочалося, і ми можемо тільки здогадуватись, що його байка виросла із сатиричних журналів 1905 року, та що тими журналами в якійсь мірі підказані її образи й характери: «Пес, которому надоело лаять хвалебно, собаки, которым обещали свободу, но вместо того сажают на цепь. Заяц-либерал, соловьи-предатели; продавшийся хозяину теленок, паук-эксплуататор и муха-рабочий». Важно, що все це сприймається не як «звірина драма», а як повість про класову боротьбу[552].

Поряд з новим, наскрізь політичним осмислюванням традиційних образів іде і нова мораль, що здебільшого розриває з традиційною, диктованою «здоровим розумом» (пригадаймо Крилова або й нашого Глібова). «Сочувствие бунтующим и порицание покорным» — головна із норм цієї моралі — протирічить тому, що стало звичаєм у байках: покарання невдоволеного і апофеоз смиренного.

В дальшому розвитку байки Д. Бєдний інколи навіть прощається з традиційними і реальними, чи то півреальними героями; його байка переходить на рейки сатири реалістичної. Зовнішню форму — різностопові ямби, «говорной стих», те, що зв’язувало інколи Глібова, — Дем’ян Бєдний залишає непорушними, проте розповідає в цих традиційних рамцях про щось нове, найчастіше про якесь потворне з’явище життьове, зачерпнуте з газетної хроніки, і розповідає про нього, як про щось цілком нормальне. Байка зводиться до епізоду з одною-двома дійовими особами, причому ті дійові особи або купці, що в усі життьові ділянки вносять звичні для них відносини конкуренції та одурювання, або лицемірне та користолюбне духівництво. Такий собі піп Панкрат («борода як у владики, сумління як у шибеника»), що назло парафіянам вишукує у святцях незручні для вимови наймення; такий Ченчик, що більш ніж енергійно залицяється біля нетлінного тіла

Тут сатира Дем’яна Бєдного зриває з себе всі шати алегорії, набираючи гостро і недвозначно реалістичного характеру[553].

Приклад Дем’яна Бєдного заохотив і декого з українських авторів. Почалося засвоєння його сатиричних байок через переклад та через наслідування.

До перекладу найбільше приложив рук Микола Терещенко, що дав книжку «Колись і Тепер», всю складену із сатиричних поезій Дем’яна Бєдного. Поет-лірик, специфікою жанру він цікавиться мало. Видимо, байки Бєдного інтересують його як частина задачі про трактування сучасності в поезії, і переклав він їх, оскільки вони входили в круг сатиричних відгуків на питання дня. Ориґінальну практику, самостійне насаджування, поряд з традиційним типом, і нового типу — байки з реальними героями — бачимо в творчості Василя Елланського (1893—1925), що підписував їх, як і свої фейлетони, псевдонімом Валера Пронози. Найтиповіші з тих байок — «Державний розум», «Про СІК, РИК і ОКРИК» — подаємо в нашій хрестоматії.

Трохи іншим видається байкарський шлях інших пореволюційних авторів: Пилипенка, Ярошенка та М. Годованця. Найстарший із них Пилипенко, за власним посвідченням, звернувся до байки р. 1918-го. Не можна сказати, щоб для цього гурту не мав значення приклад Дем’яна Бєдного, але засвоєння зразків байкописної літератури йшло у нього ширше і не обмежилося, видимо, одним автором. Принаймні, Пилипенко перекладає білорусів: Крапиву і Я. Купалу, росіян — Івана Батрака; бере під увагу й українську традицію. Коли для Елланського байка — перша-ліпша форма для революційного фейлетону[554], то Пилипенко, крім того, ще спеціально спиняється думкою на загальних можливостях і перспективах апологу; йому не чуже намагання утворити нову байку, принаймні, відсвіжити її, «пристосувати цю невмирущу форму до наших обставин». В статті своїй про Івана Батрака[555] за це оновлення, — переважно за перейняття байки новим змістом — він відзначає Еллана та інших своїх товаришів роботи. Газетна хроніка замість ходячих оповідних схем, реальні герої замість умовних безсловесних персонажів, зламання традиційної науки моральної — це уже зроблено (сам Пилипенко, до речі, не завжди радикально з традиційними героями розриває: «Жінка й Павук», «Метелик і Гусінь», «Два коні», «Нарада раків», «Ліхтарі», «Отара», «Шкапина й овес», «Прапор і Кулемет», «Гусак і Ластівка» — такі герої доброї половини його байок[556]). Тепер належить зреформувати ще й віршову обслону байки, її канонізоване будування ритмічне. «Чому байка не може прибрати пісенних форм? Чому не може уложитися в точні строфи? Чому не написати її верлібром?»