Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

— Є ще кілька питань, які я хотів би поставити.

Юрист із готовністю сповільнив кроки.

— Коли ви того ранку заходили до Лулиної квартири, щоб повернути їй контракт із Соме, то часом не бачили нікого, схожого на майстра з охоронної фірми? Там ніхто не перевіряв сигналізацію?

— Якийсь ремонтник?

— Чи електрик. Може, у форменому комбінезоні?

Коли Бристоу задумливо почухав обличчя, його схожість на кроля стала очевидна як ніколи.

— Не пригадую... дайте-но подумати... Коли я проходив повз квартиру на третьому поверсі, там був чоловік, який копирсався у стіні... То міг бути він?

— Мабуть. Який він був?

— Ну, він стояв до мене спиною. Я не роздивився.

— З ним був Вілсон?

Бристоу різко спинився, ніби чимось уражений.

Повз них пройшли троє чоловіків і жінка, всі при костюмах, з папками в руках.

— Гадаю,— непевно відповів Бристоу,— гадаю, вони там були обоє, стояли до мене спинами, коли я спускався вниз. А чому ви питаєте? Це може мати значення?

— Хтозна,— відповів Страйк.— Але ви пам’ятаєте бодай щось? Може, колір волосся чи шкіри?

Ще більше збентежившись, Бристоу відповів:

— Боюся, що не звернув уваги. Гадаю...— він знову наморщив обличчя, зосереджуючись.— Він наче був у чомусь синьому. І якщо дуже треба, то я скажу, що він був білий. Але не заприсягнуся.

— Не думаю, що доведеться,— відповів Страйк,— але це корисні відомості.

Він дістав записника, щоб пригадати питання, які збирався поставити Бристоу.

— Ага, ось. Згідно зі свідченнями, які К’яра Портер дала поліції, вона чула від Лули, що та все хоче відписати вам.

— О,— без жодного ентузіазму озвався Бристоу,— це.

Він знову рушив уперед, і Страйк пішов поруч з ним.

— Один з детективів, які розслідували справу, переповів мені цю заяву К’яри. Такий собі інспектор Карвер. Він був упевнений у версії про суїцид і, здається, вважав, що ця розмова з К’ярою демонструвала намір Лули вкоротити собі віку. Мені така аргументація здається дивною. Хіба самогубці дбають про заповіт?

— Тобто ви думаєте, що К’яра Портер вигадує?

— Та ні, не вигадує,— відповів Бристоу.— Може, перебільшує. Гадаю, Лула просто сказала про мене щось хороше, бо ми щойно помирилися після сварки, а К’яра, згадуючи про те і вважаючи, що Лула планувала самогубство, перетворила ці слова на заповіт. Вона така дівчина — трохи... легковажна.

— А заповіт шукали?

— Так, поліція провела ретельний обшук. Ми — рідні — не думали, що Лула взагалі складала заповіт; її юристи ні про що таке не знали, але, звісно, заповіт шукали. Нічого не знайшли, хоча нишпорили всюди.

— Якщо на хвильку припустити, що К’яра Портер правильно запам’ятала слова вашої сестри...

— Але Лула ніколи б не залишила всього тільки мені. Ніколи.

— Чому ні?

— Бо тоді довелося б виключити маму, а це для неї був би удар,— щиро відповів Бристоу.— Справа не у грошах — тато лишив їй чималий спадок, справа у тому, яке б ставлення показала Лула, отак її виключивши. Від заповітів буває багато образ. Я неодноразово стикався з такими історіями.

— А ваша мати склала заповіт? — спитав Страйк.

Питання ніби заскочило Бристоу зненацька.

— Я... так, гадаю, що залишила.

— Я можу спитати, хто її спадкоємці?

— Я його не бачив,— дещо скуто відповів Бристоу.— А який стосунок...

— Джоне, тут важливо усе. Десять мільйонів фунтів — це великі гроші.

Бристоу ніби намагався вирішити, чи не є таке питання виявом нечуйності чи образою з боку Страйка. Нарешті він мовив:

— Зважаючи, що інших родичів немає, гадаю, головні бенефіціари — це ми з Тоні. Можливо, буде згадано одну-дві благодійні організації; мама завжди багато віддавала на благодійність. Але, думаю, ви розумієте,— тонкою шиєю Бристоу знову повзли вгору рожеві плями,— я не кваплюся дізнатися останню волю своєї матері — зважаючи на те, що має передувати її втіленню.

— Звісно, що не квапитеся,— відповів Страйк.

Вони дійшли до входу в офіс Бристоу — аскетичну восьмиповерхову будівлю, до якої вела затемнена арка. Бристоу зупинився перед входом і глянув Страйку просто в обличчя.

— Ви досі вважаєте, що я все вигадав? — спитав він. Повз них швидкими кроками пройшло двоє жінок у темних костюмах.

— Ні,— досить щиро відповів Страйк.— Ні, не думаю.

Непевний настрій Бристоу ніби покращився.

— Я зв’яжуся з Соме і Марлен Гіґсон. О, і я мало не забув. Ось Лулин ноутбук. Я його зарядив, але він запаролений.

Поліція знайшла пароль, вони сказали його мамі, але вона не змогла його запам’ятати, а мені його і не казали. Може, він є у поліційній справі? — з надією спитав Бристоу.

— Наскільки я пам’ятаю, ні,— відповів Страйк,— але не думаю, що це велика проблема. Де був ноутбук, відколи Лула померла?

— Спершу в поліції, потім у моєї матері. Майже всі Лулині речі у мами. Вона поки що не знайшла в собі сили щось вирішити щодо них.

Бристоу віддав Страйкові сумку і попрощався; потім, ледь помітно розпроставши плечі, піднявся сходами і зник за дверима родинної фірми.

7

З кожним кроком у бік Кенсингтон-Гору кукса ампутованої ноги дедалі болючіше терлася об протез. Пітніючи у важкому пальті під слабким сонячним промінням, від якого поблискував далекий парк, Страйк усе думав: дивна підозра, що його охопила, то всього-на-всього тінь у глибинах каламутного ставка? Гра світла, ілюзія на збриженій вітром воді? Це чийсь слизький хвіст підняв тонкі пасемця чорного намулу з дна, чи просто маси водоростей випускають гази? Чи може щось ховатися, чатуючи, закопане у намул, не спіймане чужими сітками, що лише марно чешуть дно?

Дорогою до станції метро «Кенсингтон» Страйк пройшов повз Королівську браму Гайд-Парку — пишну, іржаво-руду, прикрашену королівським гербом.

Невиліковно спостережливий, він відзначив скульптуру олениці з оленятком на одній колоні й оленя-самця — на сусідній. Людина часто шукає симетрію і рівність там, де її немає. Те саме, але докорінно інакше... Ноутбук Лули Лендрі щоразу дужче бив його по нозі; Страйк кульгав дедалі сильніше.

У своєму зболеному, очманілому, розгубленому стані він прийняв як невідворотність повідомлення, яке почув від Робін, коли за десять п’ята нарешті дістався офісу: що вона так і не