Читати книгу - "Пісня Соломона"

В іншому відчиненому вікні з того самого боку дому з’явилося жіноче обличчя.

— На якого дідька їм здався той мішок? — спитала сама себе жінка.

Помацала підвіконня, знайшла трісочку й поклала її до рота.

Розділ IX

Амануенсіс. Ось таке слово вона вибрала, а що походило з дев’ятнадцятого століття, то її мама не мала нічого проти такого вибору й тішилася зі збаранілих поглядів своїх гостей-жінок, сказавши їм, яку посаду довірила доньці поетеса — лауреат державної премії. «Вона працює як амануенсіс у Майкл Мері Ґрем». Чудернацьке латинське слово (означало воно «особистий секретар», «писець») давало враження, що ця робота складна, відповідальна та цілком пасує доччиній освіті. Зрештою, від Корінтіанс і не вимагалося, щоб вона працювала. І ці гості, вражені вже самим іменем Майкл Мері Ґрем, не сміли розпитувати про подробиці. Силкувалися запам’ятати, як звучить це слово, і ніяк не могли знайти його у словниках.

То була звичайнісінька брехня. Брехливим було б навіть простіше слово — «секретарка». Однак довірлива Рут повторяла цю брехню, вважаючи її правдою. Не знала й ніколи не дізналася, що Корінтіанс була в міс Ґрем служницею.

Не вміючи нічого іншого, крім як виготовлення червоних оксамитних троянди, Корінтіанс зазнала чимало прикрого, коли шукала роботи, відповідної до своєї освіти. Три роки вона провела в американському коледжі, перший курс закінчила у Франції. Їй, внучці знаного лікаря Фостера, годилося б досягти чогось елегантнішого, ніж два робочі халати, що висіли на дверях підвалу в домі міс Ґрем. І досі Корінтіанс не вірилося, що ці чесноти нічого не варті. Колись були сподівання, що вони з Ліною вдало вийдуть заміж. Особливі надії покладалися на молодшу сестру, адже ж студіювала в коледжі. У вищій школі її навчили, як бути освіченою матір’ю і дружиною, здатною внести свій вклад у цивілізацію чи, як на Корінтіанс, — цивілізування свого безпосереднього оточення. А якби не вдалося стати дружиною й матір’ю, то були ще альтернативні ролі — вчительки, бібліотекарки... Одне слово, когось інтелігентного й натхненного. Ні одна з цих ролей їй не випала сама собою, Корінтіанс просто чекала своєї нагоди. Шляхетна, майже світлошкіра, вона вважала, — а мама була цього певна, — що ощасливить своєю особою якогось порядного освіченого негра. Тож були відпочинкові тури й вік-енди в інших містах, були також відвідини й чаювання вдома, на які приходили ось такі люди. Перший із темношкірих лікарів, що переїхав сюди у сорокових роках, коли Корінтіанс скінчила науку, мав сина, молодшого від неї на п’ять літ. Другий, дантист, мав двох малолітніх донечок. Третім був дуже старий медик (ще й п’яниця, як подейкували), а його два сини вже одружилися. Були ще вчителі, два правники, один власник похоронного бюро... А коли кілька разів траплялися підхожі кавалери, їхній вибір падав не на Корінтіанс. Доволі гарненька, доволі приваблива, її тато мав гроші, на які в разі потреби можна було розраховувати, але цій дівчині бракувало енергійности. Ці парубки хотіли жінок, які вміють управлятися з усім, які призвичаїлися до вигідного міщанського життя не аж так дуже, щоби втратити честолюбство, завзятість і заповзятливість. Хотіли жінок, яким подобається пнутися вгору, досягати мети і забезпечувати все, чого досяглося. Хотіли жінок, які жертвують собою й цінують тяжку працю та самопожертву їхніх чоловіків. Ну а Корінтіанс була трохи понад міру елегантна, панська. Коледж у Брин-Морі 1940 року. Франція 1939 року. Це трохи забагато. Школи у Фіску, Гаверді, Талледідзі, Туґалу — ось ловецькі угіддя цих парубків. Жінка, що вміє балакати по-французькому та ще й подорожувала на лайнері «Квін Мері», навряд чи належно поводитиметься з чоловіковими пацієнтами чи клієнтами. А якщо чоловік учителює, то нащо йому жінка, освіченіша за нього?

Дійшло до того, що вже й на поштовиків стали дивитися як на ймовірних наречених для Ліни й Корінтіанс. Сестрам тоді було далеко за тридцять п’ять, а Рут примирилася з страшною правдою: її дочки ніколи не одружаться з лікарями. То був тяжкий удар усім трьом, і вони рятувалися від нього тим, що не приймали всієї правди: дочки, скоріше за все, взагалі не вийдуть заміж.

Магдалина, звана Ліною, начебто не ремствувала на таку долю. Натомість Корінтіанс, прокинувшись одного ранку й усвідомивши себе сорокадволітньою старою дівою — виробником трояндових пелюсток, впала в чорну депресію. Доти мучилася, доки вирішила пошукати щастя поза домом. Гарячково шукаючи роботу, вона зазнала другого з цілої черги прикрощів удару. Двадцять один рік після закінчення коледжу — з таким годі вчителювати. До того ж Корінтіанс не мала за плечима новітнього курсу лекцій, якого тепер вимагали відділи освіти. Надумавши підучитися в державній педагогічній школі, пішла туди записатися. Однак, подивившись у відкриті обличчя молодих людей, побачивши груди-торпеди під блакитними пухнастими светрами, вона кинулася геть із студентського містечка. Наче вітром здуло її, як листок із дерева перед бурею.

Корінтіанс опинилась у безвиході, бо насправді нічого не вміла робити. Брин-Мор спричинив те, чого й слід було чекати від чотирирічної дещиці гуманітарної освіти: непридатність до трьох чвертей усіх, що тільки є на світі, видів корисної роботи. По-перше, там її підготували до ледарювання, бездумности та прикрашання дійсности. По-друге, прищепили зверхнє ставлення до такої справжньої роботи. Скінчивши науку, випускниця повернулась у світ праці, в якому кольорових дівчат — хай там хто вони і що вони — потребували тільки до одного виду роботи. І 1963 року Корінтіанс переймалася лише одним: аби тільки родичі не дізналися, що вона робить ось уже два роки.

На вулиці вона уникала інших служниць, а ті, які регулярно бачили її в автобусі, гадали, що ця жінка, мабуть, стоїть вище від них у хатньому господарстві. Адже ходить на роботу, взута в туфлі на високих підборах. Витримати таку довгу путь додому в ось такому взутті можуть тільки жінки, яким не доводиться весь день товктися на ногах. Корінтіанс була обережна. Не носила торби з капцями, фартухом і халатом. Замість того мала при собі маленьку сіру книжечку із написом тисненими золотими буквами «Contes de Daudet». Себто «Оповідання» Альфонса Доде. Увійшовши в дім міс Ґрем, вона перевдягалась у робочий халат (добре, що хоч ніжно-блакитний, а не білий) і взувалася в капці, перш ніж клякнути перед відром з мильною водою.

Міс Ґрем дуже подобався одяг Корінтіанс і