Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

– Ні, – заперечив Калґарі, – ви віддали б йому свої, якби мали їх. Але я сумніваюся, що мали… У вас був непоганий дохід від ренти, яку вам забезпечила місіс Арґайл, але я підозрюю, що він уже все з вас витягнув. Того вечора він був у розпачі, тож, коли місіс Арґайл пішла в бібліотеку до чоловіка, ви вискочили з будинку надвір, де він чекав на вас і проінструктував, що робити. Спочатку ви повинні були дати йому гроші, а потім, допоки крадіжку виявлять, убити місіс Арґайл. Бо вона не покривала б злодійство. Він переконував, що це буде легко. Ви тільки мали повитягувати всі шухляди, щоб усе скидалося на пограбування, і вдарити її по потилиці. «Це буде безболісно, – запевняв він. – Вона нічого не відчує». А сам хотів забезпечити собі алібі, тому ви мусили бути обережні та вкластися в часовий проміжок від сьомої до сьомої тридцять.

– Це неправда, – витиснула Кірстен. Вона почала тремтіти. – Ви божевільний, коли говорите таке.

Вона обурилася. Проте напрочуд механічним і втомленим голосом.

– Навіть якщо ваша правда, – промовила вона, – гадаєте, я дозволила б, щоб його звинуватили в убивстві?

– О так, – відповів Калґарі. – Адже він попередив вас, що у нього буде алібі. Ви сподівалися, що його, можливо, заарештують, але потім він доведе свою невинуватість. Це все було частиною плану.

– Але коли він не зміг довести свою невинуватість, – не відступалася Кірстен. – Чи я тоді його не врятувала б?

– Можливо, – згодився Калґарі, – й так, якби не один факт. Той факт, що на ранок після вбивства тут з’явилася дружина Джеко. Ви не знали, що він одружений. Дівчині довелося повторити це двічі чи тричі, доки ви повірили їй. Цієї миті ваш світ розпався. Ви побачили справжнього Джеко – безсердечного, підступного, який анітрішки вас не кохає. І ви зрозуміли, що він змусив вас учинити.

Раптом Кірстен Ліндстром заговорила. Слова не трималися купи.

– Я кохала його… Кохала його всім серцем. Я була дурепою, довірливою закоханою підстаркуватою дурепою. Він змусив мене так вважати, він змусив мене в це повірити. Він сказав, що ніколи не впадав за дівчатами. Він сказав… Я не можу розповісти вам усього, що він казав. Я кохала його. Кажу вам, я його кохала. А потім сюди з’явилася ця дурна, самовдоволена дитина – така звичайна, така простачка. Я зрозуміла, що це все неправда, все лукавство, лукавство… Його лукавство, не моє.

– Того вечора, коли я прийшов сюди, – озвався Калґарі, – ви злякалися, чи не так? Ви боялися того, що станеться. Ви боялися за інших. За Естер, яку ви любили, за Лео, якого ви любили. Ви, вочевидь, усвідомлювали, що мало що можете для них зробити. Проте передусім ви боялися за саму себе. І ви бачите, куди вас завів страх… На ваших руках іще дві смерті.

– Ви стверджуєте, що я вбила Тіну та Філіпа?

– Звісно, їх убили ви, – промовив Калґарі. – Тіна опритомніла.

У відчаї Кірстен опустила плечі.

– То вона розповіла вам, що її я вдарила. Я не думала, що вона зрозуміла це. Звісно, я знавісніла. Я божеволіла від жаху. А загроза наближалася, наближалася.

– Хочете знати, що сказала Тіна, коли отямилась? – запитав Калґарі. – Вона сказала: «Чашка була порожньою». Я здогадався, що це означає. Ви вдавали, що несете Філіпу Дюрранту каву, проте насправді ви вже вдарили його ножем і виходили з кімнати, коли почули наближення Тіни. Тож ви повернулися та зробили вигляд, що тільки несете йому тацю. Пізніше, хоч приголомшена, майже в нестямі від його смерті, вона автоматично зауважила, що чашка на підлозі порожня, а плями від кави немає.

Естер вигукнула:

– Але Кірстен не могла вдарити її ножем! Тіна спустилася сходами й пішла до Мікі. З нею все було добре.

– Моє дороге дитя, – звернувся до неї Калґарі, – люди, яких ударили ножем, проходили ще всю вулицю, не знаючи, що з ними сталося! Тіна була в стані шоку, вона навряд чи щось відчувала. Дрібну незручність, можливо, незначний біль. – Він знову подивився на Кірстен. – А пізніше, – додав він, – ви підкинули ніж до кишені Мікі. Це найпідліше.

Кірстен благально підняла руки.

– Я нічого не могла вдіяти. Я нічого не могла вдіяти… Він був так близько… Вони всі почали вишукувати. Філіп щось з’ясував, а Тіна – я припускаю, Тіна, мабуть, чула, як того вечора ми розмовляли із Джеко на кухні. Незабаром усі б дізналися… Я хотіла почуватися в безпеці. Я хотіла… Ніхто ніколи не може почуватися в безпеці! – Її руки опустились. – Я не хотіла вбивати Тіну. Щодо Філіпа…

Мері Дюррант підвелася. Повільно та цілеспрямовано перетнула кімнату.

– Ти вбила Філіпа? – промовила вона. – Ти вбила Філіпа.

Раптом вона тигрицею стрибнула на жінку. Ґвенда миттю скочила на ноги та схопила її. Калґарі приєднався, і разом вони відтягнули її назад.

– Ти… ти! – вигукувала Мері Дюррант.

Кірстен Ліндстром поглянула на неї.

– Що йому було до того? – запитала вона. – Чому він нишпорив і ставив ті свої запитання? Йому ніколи нічого не загрожувало. Для нього це ніколи не було питанням життя або смерті. Просто розвагою.

Вона повернулася та повільно побрела до дверей. Не дивлячись на них, вийшла.

– Зупиніть її, – скрикнула Естер. – Ми повинні її зупинити.

Лео Арґайл сказав:

– Естер, хай іде собі.

– Але… вона вб’є себе.

– Дуже в цьому сумніваюся, – устряв Калґарі.

– Вона так довго була нашим вірним другом, – продовжив Лео. – Вірним, відданим… А тепер це!

– Як ви гадаєте, вона здасться поліції? – поцікавилася Ґвенда.

– Набагато ймовірніше, – відповів Калґарі, – що подасться на найближчу станцію та сяде на потяг до Лондона. Але, звісно, не зможе втекти. Її вистежать і знайдуть.

– Наша люба Кірстен, – знову повторив Лео. Його голос тремтів. – Така вірна, така добра до всіх нас.

Ґвенда схопила його за руку та стиснула її.

– Як ти можеш, Лео, як ти можеш? Подумай, що вона нам заподіяла, як вона змусила нас страждати!

– Я знаю, – погодився Лео, – але ти знаєш, що вона також страждала. Мабуть, ми всі відчували саме її страждання.

– Через неї ми могли б страждати завжди, – заперечила Ґвенда. – Якби не доктор Калґарі.

Вона із вдячністю повернулася до нього.

– Тож нарешті, – підсумував Калґарі, – я хоча б чимось зміг допомогти, хоч і із запізненням на день.

– Надто пізно, – гірко промовила Мері. – Надто пізно! Чому ми не знали, чому ми не здогадалися? – Вона із