Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський 📚 - Українською

Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

99
0
11.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джури і Кудлатик" автора Володимир Григорович Рутковський. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 71
Перейти на сторінку:
коли він і так усе знає?

Невдовзі з того боку, куди подалися вершники, затемніли рухомі цятки. Їх було багато і вони, збільшуючись у розмірах, наближалися в наш бік. За хвилину, наче граючись, повз пагорб протупотіли кінські табуни. За ними повільно, ніби знехотя, накочувалися незліченні овечі отари. Вирвизуб присвиснув.

— Непогано потрудилися дідові хлопці, — зауважив він. — Гадаю, їм є за що битися.

До зимівника ми повернулися пізно ввечері. А коли розвиднілося, в степ віялом рушило вже кілька вивідницьких ватаг.

— Придивляйтеся до кожного байраку і кожної діброви, — напучував нас Швайка. — Намагайтеся наближатися до них так, аби вітер віяв вам в обличчя. А якщо запахне чимось підозрілим, негайно давайте знати!

— Та вже знаємо, — зупинив його Вирвизуб. — Що, ми вперше виїжджаємо в степ?

Швайка суворо глянув на нього.

— Тебе, Штефане, це стосується в першу чергу, — нагадав він. — Бо ти спочатку встряєш у бійку, а вже потім даєш про неї знати.

— Гаразд, буду обережний, — пообіцяв Вирвизуб, хоча й сам не вірив у ту свою обіцянку.

— Гляди ж мені, — строго мовив Швайка, тоді кліпнув до Барвінка, і вони подалися прямо на схід сонця. Ми з Вирвизубом рушили трохи південніше. Чорторий з Телесиком узяли напрямок на Воронівку, а Манюня з сотнею найзіркіших козаків заходилися вивчати сліди під очеретами — на той випадок, коли степові зайди якимось дивом зачаїлися в них.

Вирвизуб дотримав свого слова. До яруг та дібров ми підкрадалися, наче до сторожких дрохв. Придивлялися до птахів, що кружляли над деревами, і намагалися визначити — самі вони злетіли чи, може, хтось їх сполохав; тоді розліталися широким віялом, аби охопити якомога більше простору. Час від часу Вирвизуб підкликав мене до себе і прохав:

— Ану, Куций, підберися он до тих кущів та понюхай, чи не відгонить від них якимось татарчуком.

Проте всі наші пошуки виявилися марними. За день ми здибали лише трійко диких кінських табунів, злякали з десяток воронячих зграй і загнали в очерети одну лисицю. Степ ніби вимер — не тому, що побоювався чийогось нападу, а тому, що в такому снігу робити було нічого ні татарам, ні звірині, ні нам. Біла снігова ковдра вкривала товстим шаром усе довкола, а з небесного решета віялися на землю нові й нові лапаті сніжинки.

До зимівника козаки поверталися ледь живі від втоми. Дехто з них навіть до своїх хат не дістався — як давав сіна коням, то так і впав біля них, подоланий непереможним сном. А мені навіть забракло сил дістатися до дідової оселі — одразу за сторожовими воротами я згорнувся клубком і ніби провалився в бездонну прірву.

А зранку знову нас підняв сполошений подзвін била. Тепер вже Вирвизуб рушив на схід, Швайка з Барвінком узяли південніше, але ні ми, ні вони нікого так і не зустріли.

Ще за день дід Кібчик заремствував. Він підкликав до себе Швайку з Вирвизубом і почав:

— Чи не здається вам, хлопці, що ви марнуєте сили? Якби татарин був у наших краях, то він давно нагадав би про себе. Сніги дарма місити — це не для нього.

— Я теж так гадаю, — згодився Вирвизуб. — Схоже, вони вже давно проминули не тільки нас, а й саму Переяславщину. Мабуть, до Московії вирішили підкрастися. А ти, Пилипе, що думаєш?

— Схоже на те, — хитнув головою Швайка. — І все ж, про всяк випадок, треба вислати хлопців у степ ще й сьогодні.

Проте й цього дня нічого не сталося. Ми з Вирвизубом гасали степом до присмерку. А коли почали розвертати коней до дідового зимівника, на півдні завиднілися якісь постаті.

Удвох проти сотні

— Невже татари? — з надією запитав Вирвизуб сам себе.

Я вже давно переконався, що найважчим для нього було очікування нападу. Він цього просто терпіти не міг. А от коли починалася битва — щасливішої від нього людини не було.

Проте то були не татари. То, як і ми, розвертали коней додому люди Швайки.

— Знайшов щось? — ще здалеку гукнув до нього Вирвизуб.

Швайка лише розвів руками.

— А ви? — своєю чергою поцікавився він.

— У нас теж ніц немає, — признався Штефан. — Даремно тільки коней ганяли.

— Мабуть, — згодився Швайка. А тоді задивився на нерівну білу смугу, що бовваніла аж біля обрію. — Чи був хтось у тій діброві?

— Ми були, — сказав присадкуватий вусань на ім’я Петро. Він приїхав по рибу разом із Вирвизубом. — Учора.

— А сьогодні?

— Нещодавно проїздили повз неї. Не побачили там ніяких слідів.

— До самої діброви не заглядали?

— А чого даремно коней ганяти по такому снігу? І так все ясно.

Швайка невдоволено смикнув вуса.

— А ти не думаєш, що татари могли зачаїтися там ще з ночі? — запитав він. — А вдосвіта пішов сніг і сховав геть усі сліди.

Петро винувато закліпав очима.

— Я зараз пошлю туди хлопців, — мовив Вирвизуб.

— Їдьте вже спочивати, — пожалів їх Швайка. — Я сам туди загляну з моїми хлопчиками.

І він кивнув на нас із Барвінком.

— Може, все ж візьмеш хоч з півсотні людей? — запропонував Вирвизуб.

— Не треба, — відмовився Швайка. — Ми тільки туди й назад.

— Дивіться, не запізнюйтесь на вечерю, — попередив Вирвизуб і торкнув повід.

Я зміряв відстань від нас до лісу. Було не так вже й далеко. Так що, схоже, на вечерю встигнемо.

Проте за десяток скоків я відчув, що помилявся. Видолинок, який відділяв нас від лісу, був так завалений снігом, що ми з Барвінком швидше пливли у ньому, аніж бігли. За якийсь час я відчув, що добряче вхекався. І тільки тоді збагнув, що Барвінка поруч немає.

Я озирнувся. Барвінок рухався за мною коротким натужливим скоком. Його широкі груди важко дихали, а сніжинки, що кружляли в повітрі, сходили на його висолопленому язику гарячою парою. Видно, що ця гонитва дається йому нелегко. Я дивився на нього і тільки тепер завважив, що він змінився більше, ніж мені здалося при зустрічі. Вуса його посивіли, довга спина почала горбитись, а задні ноги вже не випростувалися, як раніше, під його — тепер обвислим — животом.

— Як там твій Грицик? — наздогнавши мене, поцікавився він. І я здогадався, що запитав Барвінок не лише тому, що його цікавить Грицик, а й тому, що я, відповідаючи, змушу трохи сповільнити свій біг і дам Барвінкові можливість трохи перепочити. Ет, старість — не радість…

— А що йому зробиться? — навмисне бадьоро відказав я, пристосовуючись до його важкого скоку. — Гасає так, що я ледве встигаю за ним. Звісно, там, над

1 ... 54 55 56 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський» жанру - 💙 Пригодницькі книги:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"