Читати книгу - "Бенкет круків"

свою дочку»,— прошепотів якийсь голос у голові. Але ж Алейн водночас і Санса... й іноді їй здавалося, що і лорд-оборонець — то теж двоє людей водночас. Пітир, її захисник, добрий, кумедний і лагідний... але воднораз і Мізинчик — лорд, якого вона пам'ятала з Королівського Причалу, який лукаво посміхався й погладжував бороду, нашіптуючи щось на вухо королеві Серсі. А Мізинчик Сансі не друг. Коли роз'юшена юрма хотіла її зґвалтувати, це Гончак її витягнув і врятував, а не Мізинчик. Коли Ланістери проти її волі віддали її за Тиріона, це сер Гарлан Галантний утішав її, а не Мізинчик. Мізинчик навіть мізинчиком заради неї не поворухнув...

«Він витягнув мене з міста». Бо це зробив саме він. «Я думала, це сер Донтос, мій бідолашний старий п'яниця Флоріян, але ж насправді це все влаштував Пітир. І Мізинчик — то просто маска, яку йому довелося носити». От тільки іноді важко було сказати, де кінчається він сам і починається маска. Мізинчик і лорд Пітир насправді були дуже схожі. Санса, мабуть, радо втекла б від обох, нема лише куди тікати. Вічнозим спалений і спустошений, Бран і Рикон — мертві й холодні. Роба зрадили й закатрупили у Близнючках разом з леді-матір'ю. Тиріона засудили на смерть за вбивство Джофрі, а якщо Санса колись повернеться на Королівський Причал, королева і їй голову відрубає. Тітка, яка, Санса сподівалася, захистить її, натомість намагалася її вбити. Дядько Едмур в полоні у Фреїв, а двоюрідний дідусь Чорнопструг — в облозі в Річкорині. «Нема в мене іншої домівки, крім цього замку,— подумала нещасна Санса,— нема в мене інших друзів, крім Пітира».

Уночі мрець заспівав «Висів там Чорний Робін», і «Материні сльози», і «У Кастамері дощ». Далі він ненадовго замовк, та щойно Санса почала дрімати, заграв знову. Заспівав «Шість жалів», і «Опале листя», і «Алісанну». «Які сумні пісні»,— подумалося Сансі. Вона заплющила очі — й мов навіч побачила його в небесній камері: як він скулився в куті, подалі від холодного чорного неба, горнучись у хутро та притискаючи до грудей свою ліру. «Я не повинна його жаліти,— сказала собі Санса.— Він був марнославний і жорстокий, і скоро він помре». Врятувати його вона не може. Та й навіщо їй це? Марильйон хотів її зґвалтувати, отож Пітир урятував їй життя не одного разу, а двічі. «Є вимушена лжа». Лжа — ось що зберегло Сансі життя на Королівському Причалі. Якби дівчина не брехала Джофрі, його королівська варта повсякчас лупила б її до крові.

Після «Алісанни» співець знову замовкнув і мовчав доволі довго: Сансі вдалося годинку перепочити. Та щойно перше світанкове проміння пробилося у щілини віконниць, знизу почулися тихі ноти «Туманного ранку» — і Санса миттю прокинулася. Пісня була жіноча — материнський плач на світанку після бою, під час пошуків серед полеглих тіла її єдиного синочка. «Мати побивається за своїм загиблим сином,— подумала Санса,— а Марильйон побивається за своїми пальцями й очима». Слова злітали, наче стріли, прошиваючи її в темряві.

Не бачили синочка, сер,

Каштанчика мого?

Повернете мені тепер

У Вендгород його?

Санса затулила вуха подушкою з гусячого пуху, щоб не чути, але нічого не допомагало. А потім прийшов день, вона прокинулася, і на гору вже піднімається лорд Нестор Ройс.

Великий стюард з почтом з'явився в Соколиному Гнізді ближче до вечора, коли внизу долина вже забарвилася в золотисто-червоні тони і здіймався вітер. З собою він привіз сина — сера Альбара, а ще дюжину лицарів і два десятки солдатів. «Скільки чужих!» Санса стривожено зазирала їм в обличчя, не певна, друзі це чи вороги.

Пітир приймав гостей у чорному оксамитовому камзолі з сірими рукавами, які пасували до вовняних бриджів і трохи притемнили його сіро-зелені очі. Поряд з ним стояв мейстер Колмон; на довгій худій шиї в нього висів ланцюг з багатьох металів. І хоча мейстер був набагато вищий у цій парі, привертав око саме лорд-оборонець. Схоже, він забув про свою звичну посмішку. Серйозно вислухав, як Ройс представляв своїх лицарів, і мовив:

— Ласкаво просимо мілордів. Ви, звісно, знайомі з мейстром Колмоном. Лорде Несторе, пригадуєте Алейн, мою позашлюбну дочку?

— Певна річ,— озвався лорд Нестор Ройс — лисань з дебелою шиєю, грудьми як діжка, сивуватою борідкою і суворим поглядом. Він привітально схилив голову на півдюйма.

Санса присіла в реверансі, боячись і слово вимовити, щоб не бовкнути зайвого. Пітир підняв її на ноги.

— Люба, зроби ласку і приведи лорда Роберта у високу залу, де він прийме гостей.

— Так, тату,— озвалася вона тоненьким напруженим голоском. «В цьому голосі чути брехню,— думала вона, квапливо піднімаючися сходами й перетинаючи галерею, що вела в Місячну вежу.— В цьому голосі чути провину».

Коли Санса увійшла до спальні, Гретчел і Мадді допомагали Роберту Арину натягнути бриджі. Лорд Соколиного Гнізда знову рюмсав. Очі в нього почервоніли, вії закисли, а з розпухлого носа текло. З однієї ніздрі тягнулася блискуча доріжка шмарклів, а нижня губа кривавилася — так він закусив її. «Не можна показувати його лорду Нестору в такому вигляді»,— розпачливо подумала Санса.

— Гретчел, принесіть миску води,— попросила Санса, беручи хлопчика за руку й ведучи до ліжка.— Мій Славний Робін добре виспався вночі?

— Ні,— шморгнув малюк носом.— Я навіть не заснув, Алейн. Він знову співав, а в мене були зачинені двері. Я гукав, просив мене випустити, але ніхто не прийшов. Хтось замкнув мене в кімнаті.

— Які лихі люди! — Санса, вмокнувши м'яку хусточку в теплу воду, почала обтирати йому обличчя... ніжно, дуже ніжно. Якщо терти Роберта занадто сильно, він почне тіпатися. Хлопчина зовсім слабенький, і малий як на свій вік. Йому вже вісім, але Санса бачила п'ятирічних, більших за нього.

У Роберта затремтіла губа.

— Я