Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я шкодую, що все так вийшло, Ейтно, — слова тяжко давалися Валідані, але вона розуміла, що повинна їх сказати. Нехай словами не виправиш вчинків, але, можливо, їй зарахується щире каяття. — Я була засліплена коханням до твого батька. Я робила дурниці. Вибач, що вбила твою матір і названого батька. Знаю, що словами їх не повернеш, але я правда шкодую. Сама бачиш, до чого привели мене мої вчинки. Моя дочка тут, застрягла між життям та смертю. Мене достатньо покарали за мої злочини.
Ейтна тільки збиралася щось відповісти, як у саду з'явилися ще двоє: розлючена жінка середнього років, а за нею чоловік.
— Відійди від моєї дочки, Валідано! — її голос перекрикував вітер. Здавалося, своєю появою вона привела за собою грозу: хмари на небі густішали, зі світло-сірих ставали темними, зовсім як її очі, а вітер тріпотів кучеряве волосся, що скидалося на спалахи блискавок. — Інакше я за себе не відповідаю!
Валідана обернулася, окинувши жінку здивованим поглядом, а ось Еділан виглядав розгубленим. Він відпустив руку дочки і зробив крок убік, ніби вона зверталася до нього, а не до Валідани.
— Марсібет? — пискнув принц. Схоже, присутність усіх матерів його дочок в одному місці сильно збентежила його.
— Це ж треба! — зло кинула мати Ейтни. — Навіть не забув моє ім'я! — вона перевела погляд на дочку. — Ейтно, іди сюди!
Ейтна одразу ж кинулася до матері. Марсібет обійняла дочку і вже спокійніше спитала:
— Як ти тут опинилася, Ейтно? Вона все-таки тебе вбила? Я часто стежу за тобою, але щось упустила цей момент. Просто відчула, що ти тут і прийшла.
Валідана голосно пирхнула, почувши несправедливе звинувачення на свою адресу.
— Ні, мамо, зі мною все гаразд. Я жива. Я просто сюди перемістилася разом із майстром Фірніетом і Майренн.
— Як просто? — здивувалася Марсібет. — Хіба живі можуть прийти сюди? І що вона, — Марсібет кинула погляд, сповнений ненависті, у бік Валідани, — тут робить? Чому ти з нею розмовляєш? Хіба ти не знаєш, що вона вбила мене і твого батька? Я його маю на увазі, — Марсібет кивнула у бік свого чоловіка, названого батька Ейтни.
— Знаю, просто…
Хмари над головами почали згущатися, спалах блискавки розрізав небо. Знаючи, що емоції певною мірою впливають на погоду в Обителі, Фірніет поспішив розрулити ситуацію.
— Давайте ми всі заспокоїмося, зайдемо в будинок і я вам поясню, Марсібет. Не хвилюйтесь, ніхто нікого вбивати тут не буде. Ми всі на одному боці. Тепер.
— Але ця!.. — Марсібет ніяк не могла впоратися зі своєю ненавистю до Валідани.
— Валідана вже заплатила за всі свої злочини: її дочку смертельно поранили. Вона усвідомила свої помилки та готова співпрацювати. Я розумію ваші почуття, Марсібет, але вам треба заспокоїтися. Я нікому не дозволю образити вашу дочку. Я знайомий із вашою сестрою і знаю історію Ейтни. Ви можете мені довіряти.
Марсібет неохоче погодилася і пройшла слідом за рештою до будинку. Розгублений Еділан вмостився на стільці у найдальшому кутку вітальні, з побоюванням поглядаючи на всіх трьох своїх жінок. Особливо він нервувався через Феллу, боячись її негативної реакції, адже серце принца належало лише їй. Нехай у тому, що він був із Валіданою і не було його провини, адже його приворожили зіллям, але з Марсібет він був за власним вибором. Так, недовго, але все ж таки був. Знав би Еділан тоді, що в Обителі на нього чекає нове життя з Феллою, можливо, третя дочка і не з'явилася б на світ.
Чи шкодував Еділан про народження Ейтни? Ні, анітрохи. Хоч принц її й не знав, але відчував між ними міцний зв'язок. Ні від однієї своєї дочки він не зміг би відмовитися, незалежно від почуттів до їхніх матерів.
Коли всі розсілися і заспокоїлися, Фірніет вийшов на середину вітальні і пояснив усе. Він розраховував, що Марсібет зможе все зрозуміти і прийняти, тільки вона ще більше хмурилася.
— Я можу заплющити очі на Валідану, чорт з нею, Фірніете, але Ейтну сюди тягти не можна було за жодних обставин.
— Чому? — здивувався Фірніет. Він не бачив жодної проблеми у тому, щоб Ейтна перебувала в Обителі. Проблема була лише у Феліції. — Вона сама захотіла піти з нами.
— Я хотіла познайомитися зі своїм справжнім батьком, мамо, — Ейтна притулилася до матері, радіючи тому, що може знову з нею розмовляти. — І тебе сподівалася зустріти.
— Нічого з цього не варте того, щоб ризикувати своїм життям. Для тебе тут небезпечно, Ейтно.
— Але чому?
Марсібет зітхнула. Видно було, що їй не хочеться казати причину.
— Тому що Повелителі не відпустять тебе, доню, назад. Незадовго до своєї смерті я прив'язала до тебе твої сили, не бажаючи, щоб Валідана викачала їх у разі чого. Я ж не знала тоді, що Повелителям потрібна сила поглинання і що моя дочка опиниться в Обителі. Я взагалі не думала, що сама потраплю сюди. Просто дуже не хотіла вмирати.
У вітальні повисла незручна тиша.
— Та що ж всі носяться із цими силами так?! — Феліція перша порушила мовчання. — Життя людини важливіше за її магію.
— Воно, звичайно, так, Фел, — Фірніет присів поряд з нею, взяв її руку в свою, ніжно погладжуючи. — Але без магії тут важко вижити.
— І що тепер робити? — Феліція зітхнула. — Тепер в Обителі на дві особи більше застрягло.
Відповідей ніхто не мав. Кожен із присутніх з надією дивився в очі іншого, відчайдушно бажаючи, щоб відповідь знайшлася. На загальний подив після коротких роздумів ідею запропонувала Ейтна.
— Я так розумію, Повелителі ще не зрозуміли, що мої сили теж прив'язані? — Ейтна подивилася на матір.
— Здається, вони поки що не здогадуються.
— Тоді я можу запропонувати їм себе як заставу, щоб вони відпустили Феліцію.
— Ні в якому разі! — вигукнули водночас Марсібет та Феліція. Одна боялася за дочку, друга не хотіла, щоби заради неї приносили жертви.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій», після закриття браузера.