Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 100
Перейти на сторінку:
щасливиця.

— А якщо мені не подобаються соколи? — запитала я. — А якщо не хочу нічого з цього?

— Можливо, у це важко повірити, — сказала Джейн, — але я знаю, що ти відчуваєш зараз. І попри те, Маржан, за тебе вже давним-давно все вирішили. Так, це несправедливо, але від цього неможливо відмовитися. Воно всередині тебе, і так буде завжди. Тож, принаймні, спробуй із цим змиритися.

— А що це взагалі таке? — запитала я. — Яка така мутація?

— Щось у твоїй крові пов’язує тебе з тими створіннями, — відповіла Джейн. — Тільки ти можеш допомогти їм, і більше ніхто.

— Ось чому в мене встромили голку без мого дозволу, — сказала я.

— Я мусила впевнитись.

— А ви? — запитала я. — Ви також належите до гірканського роду?

— Я — щось інше, — відповіла вона, — але це не настільки вже суттєво.

— Чому це треба тримати в таємниці? — запитала я. — Якщо це настільки важливо, чому б не звернутися по до­помогу?

— Тому що світ не готовий допомагати, — відповіла Джейн. — Що, на твою думку, може трапитися, якщо завтра всі прокинуться й дізнаються, що дракони існують? Неважливо, що лише кілька людей зважились би полювати на них, бо цього буде достатньо, аби знищити їх. Ми маємо бути дуже обережними. Ти коли-небудь бачила, що трапляється, коли хтось зустрічає їх уперше? Деякі люди не надто добре дають собі з цим раду. Це може бути небезпечним. Звірі знають це. Вони обирають людей, які готові до них. Ми допомагаємо їм — тваринам і людям. Але здебільшого ми стежимо за балансом. — Вона зробила паузу, в якій відчувався жаль. — Принаймні, так було раніше.

— Що б ви зробили, якби знайшли тих, кого втратили?

— Рециркулювали б їх, — відповіла вона. — Реінтегру­вали б їх у наші моделі. Усунули б будь-яку загрозу їхній безпеці.

— Усунули б.

— Ми серйозні люди, Маржан, — сказала вона. — Я не збираюся це заперечувати.

— Ці зниклі звірі якось пов’язані з моїм батьком?

— Можливо, — відповіла Джейн.

— А Ітака?

— Так, — відповіла вона. — Ітака також.

Вона поклала руку на коробку, а тоді штовхнула її через стіл до мене.

— Відкрий її, — сказала вона.

Я взялася за кришку обома руками й підняла її. Усере­дині, на подушці із сірого пінопласту, покоївся маленький осколок твердого, блискучого матеріалу, що нагадував обсидіан. Джейн знову наділа свої окуляри і з великою зацікавленістю спостерігала за мною.

— Що це за штука? — запитала я.

Осколок був приблизно дюйм завдовжки, удвічі менший завширшки й зусібіч гострий. Він дивним чином ловив світло — з маслянистим переливом, яке, здавалося, відбувалося десь під поверхнею його грубих ламаних граней. Воно викликало в мені дивне відчуття, ніби в самому центрі грудей була якась лунка гуща.

— Можливо, це дрібниця, — відповіла Джейн.

Мені це не подобалося. Мені не подобалося, як він лежав там, на вигляд занадто важкий для коробки. Мені не подобалося, як він поглинав світло в кімнаті, і як це вкрадене світло переливалося в його темній серцевині, ніби водолаз, що потрапив у крижану пастку. Мені не подобалося, як вона дивиться на мене. Я закрила коробку, і мені одразу полегшало. Я відштовхнула її від себе, наскільки мої руки були здатні це зробити.

— Що ви хочете від мене? — запитала я.

— Я хочу знати, що це таке, — сказала Джейн.

— Звідки мені знати? — запитала я. — Шматок каміння. Шматок смоли.

— Чи кістки, — сказала Джейн із послужливою усмішкою. Вона подивилася на коробку, а потім на мене: — Чи рога. — Вона звела брови і стала чекати.

Я не хотіла знову відкривати коробку. Я не мала жодного бажання наближатися до того, що було всередині.

— Чому це так важливо для вас? — запитала я.

— Світ постійно намагається нам щось повідомити, — відповіла вона. — Ітака є сигналом. Ми намагаємося з’ясувати, що він означає.

Сила осколка випромінювалася з коробки. Я майже відчувала, як вона хвилями проходить крізь стіл. Можливо, він навіть видавав звук — таку низькочастотну звукову хвилю, внаслідок чого людям ввижаються ангели. Мої думки плуталися.

— Не поспішай, — сказала Джейн.

Енергія коробки пульсувала у вухах, наче підштовхуючи мене, щоб я підійшла й відкрила її. Мені ж хотілося натиснути кнопку й розтерти осколок на порох, щоб мої очі більше ніколи не бачили його. Що б це не було, воно вселяло жах. Я хотіла втекти від усього цього.

Але я зайшла вже надто далеко, щоби втікати.

— Гаразд, — сказала я. — Я спробую.

Я потягнулася до коробки й узяла її обома руками. Здавалося, що коробка від мого дотику ледь затремтіла. Я потягнула її до себе й знову підняла кришку. Всередині на пінопласті важко лежав осколок. Я зазирнула в нього, змусила себе вдивитись у його глибину, бо гадала, що, можливо, там знайду відповідь, яку шукаю. Мене вже почало нудити, але відповіді я так і не дочекалася. Я зціпила зуби від нападу нудо­ти, а коли вона минула, налаштувала себе на те, що повинна була зробити. І коли була готова настільки, наскільки могла, я поклала свою долоню на поверхню осколка.

Я біжу.

З-під копит летять грудки землі. Ніч виспівує стрілами. По темних боках плине піна. На тілі виступили краплі поту. Крики возносяться, ніби птахи, сповнюючи повітря. Метнувся ліворуч, потім — праворуч.

Легені палають. Голоси близько. Ліс обіймає мене, ховає мене. Беруть у лещата. Стріли нашіптують холодні обіцянки. Шкіра порізана, тече кров. Я продовжую бігти.

Я продовжую бігти.

Я відсмикнула руку від осколка і пристукнула коробку. Шрам на моїх грудях раптом спалахнув таким пронизливим болем, що мені перехопило подих. По той бік столу підвелася Джейн Ґласс, на якусь мить втративши самовладання. Я поглянула на неї.

— Що це? — запитала вона.

Я не знала нічого більше за те, що бачила чи відчула. Не було ніяких корисних знаків, які могли б підказати мені породу тварини, що втратила цей осколок. Якусь мить я була в тілі цієї тварини, але недостатньо довго, аби зрозуміти її форму. Я навіть не бачила, яка вона на вигляд.

Але я знала. Відповідь крилася в моїй крові, і мені здавалося, що вона завжди була там. Якась частина мене знала, і це так само, як ви знаєте ще до того, як лікар скаже вам, що діагноз невтішний.

Джейн Ґласс простягнула руку через стіл

1 ... 54 55 56 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"