Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Хто його знайшов?
– Санен, – скривився Ярош. – Його тоді ледь приступ не вхопив.
– Ми думали, що він вмре ще тоді. Набагато краща доля, якщо подумати, ніж те, що все ж спіткало його, – Нозері гірко гмикнув й дістав плящину з-за пазухи свого плаща.
Він одним плавним рухом відкрутив ковпачок і зробив кілька великих ковтків, а потім протягнув флягу Ярошеві. Той похитав головою, і згодом це саме зробила і я, коли пляшка посунула й в моєму напрямку.
Щось мені підказувало, що там був зовсім не чай.
– Ось тоді ми зрозуміли вже напевне, що це ніякі не самогубства, а робота вбивці – і такого, що весь час у академії – після випадку з Аттою Лір ми серйозно посилили захисти, і ніхто не міг би пробратися всередину.
Хоч Ярош і говорив слова, лице його видавало, що він у них не до кінця вірить, та і Нозері виглядав схоже. Я розуміла, чому: викладачі могли сотні разів покращувати захисти, а студенти могли сотні разів їх зламувати, і зупинити це коло було просто неможливо.
– І навіть після цього король не захотів втрутитися? – запитала я здивовано, і тоді в очах Яроша розгорілося справжнє полум’я: таке гаряче, що повітря у кімнаті й справді трохи нагрілося.
– Ні. Навіщо? – їдко виплюнув він. – Не те щоб ці студенти були дворянами – що означає їхнє життя? Можна відправити кілька сотень золотих їхнім родинам і продовжити удавати, наче все чудово. Та, зрештою, чи тобі не знати?
Я остовпіла і навіть трохи подалася назад. І що це мало б означати? Ярош махнув рукою і продовжив, а я різко дістала замусолену пачку цигарок – алійську – і витрусила з неї передостанню цигарку.
Кінчик почав тліти ще до того, як я піднесла її до рота, і я кинула на Нозері, що розвалився на стільці, наполовину вдячний погляд.
– Ми намагалися щось зробити. Стукали в усі королівські інститути, але розпорядження короля – закон. І закон двічі, коли його намагається обійти хтось без дворянського звання.
Верес стукнув задньою частиною кулака по стіні, прикриваючи очі, а я здійняла брови. Було так важко тримати у голові, що ректор насправді не був дворянином. Зрештою, його сім’я була заможна, сам він мав не останню посаду при дворі, нехай і не мав своїх королівських земель. А якби одного для Ярош захотів би не працювати взагалі і провести решту свого життя у лінощах, азартних іграх та алкоголі, його кишеня не спорожніла б до самої смерті.
…Але він все ж був тут – змучений, з розпатланим довгим волоссям, яке не подумав навіть затягти у хвоста. Думав, як зупинити вбивцю, до якого не було діла самому королю.
Нозері зробив ще один ковток і майже влігся на кріслі, складаючи долоні на грудях. З горла його вирвався протяжний незадоволений видих.
– Якби ж то титул щось вирішував, Яроше, – прогугнявив він, відставляючи флягу на стіл. – Я ж оббивав усі пороги з тобою – і, як бачиш, це не дало жодного результату.
Верес повернувся до свого друга так, наче збирався сперечатися, але за мить дух вийшов з нього, і він тільки змирено кивнув.
– Загалом, ті шукачі, яких таки надіслали сюди – цілком таємно, вочевидь – таки підтвердили, що це точно вбивства, і що нам потрібно готуватися до наступних. Але як? Без фінансування короля неможливо закупити потрібні амулети, чи талісмани, чи будь-що, – Ярош кілька разів легенько вдарився потилицею об стіну у такт своїм словам, а його очі не відривалися від дерев’яної люстри на стелі. – А коли ми вже вирішили вкласти свої гроші і таки купити той захист, виявилося, що без королівського замовлення це теж неможливо!
Я похитала головою, навіть не знаючи, що й сказати. Вочевидь, ситуація була й дійсно настільки поганою, що навіть такий з себе ідеальний Ярош Верес не погребував затягнути до академії ще одну вбивцю, аби тільки розправитися зі старим.
– А що з третім нападом? – запитала я після тривалої павзи. Ярош все ще дивився на стелю, і його щелепа стиснулася ще сильніше, ніж раніше. Нозері кахикнув і хрипко почав:
– Напад стався всього два тижні тому, у Жнива. На щастя, дівчину вдалося врятувати – через захисний амулет, що дав їй Ярош.
Я помітила краєм ока, як Ярош сіпнувся біля стіни, і не змогла стримати запитання.
– Ви ж казали, що не змогли купити артефакти?
Ярош наче відмер, але на його лиці залишилася незрозуміла тінь і твердість.
– Це був сімейний артефакт. Я віддав його Глаї, бо знав, що вона в зоні ризику – бо теж обрала менталістику – і теж зовсім не від бажання навчатися їй.
Я примружилася. Що значить – сімейний?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мистецтво брехні, Агата Задорожна», після закриття браузера.