Читати книгу - "Хірург"

– Ріццолі? – гукнув Мур, висунувшись у вікно. Вона не відповіла, тільки вказала на дах – подала беззвучний сигнал про свої наміри.

Витерла спітнілі долоні об штани і почала тихенько підніматися на дах. На останній сходинці зупинилась, перевела подих і повільно підняла голову, щоб зазирнути через край.

Під безмісячним небом дах нагадував зарості чорних тіней. Вона розгледіла обриси столу і стільців, сплетіння навислих гілок. Сад на даху. Вона перелізла через край, легенько приземлилась на гравій і витягла пістолет. Ступила два кроки і наштовхнулася на перешкоду. Почула якесь торохтіння. Відчула гострий запах герані і збагнула, що навколо розставлені глиняні горщики з вазонами. Така собі смуга перешкод.

Ліворуч щось поворухнулося.

Ріццолі примружилась, намагаючись розгледіти в навколишніх тінях обриси людини. Побачила його, він сидів, зіщулившись, і скидався на темного карлика.

Вона підняла зброю і скомандувала:

– Ані руш!

Вона не бачила, що він тримав у руці. Що збирався кинути в неї.

За частку секунди їй в обличчя полетіла садова лопатка – і вона відчула, як засвистіло повітря, ніби з темряви вирвався лиховісний вітер. Удар прийняла її права щока, і то такий сильний, що їй аж в очах заіскрило.

Вона впала навколішки, її накрило хвилею болю, від якого перехопило подих.

– Ріццолі? – То був Мур. Вона навіть не чула, як він видерся на дах.

– Усе добре. Усе добре… – Вона метнула погляд у той бік, де, зіщулившись, сидів злочинець. Його не було. – Він тут, – прошепотіла Ріццолі. – Я мушу дістати того сучого сина.

Мур кинувся в темряву. Вона обхопила руками голову, чекаючи, коли мине нудота, і кляла себе за власну необачність. Трохи отямившись, вона, похитуючись, підвелася. Лють мала страшенну силу, вона допомогла їй встояти на ногах, втримати в руках зброю.

Мур був за кілька ярдів[48] праворуч. Вона розгледіла його силует, що рухався поміж столом і стільцями.

Ріццолі пішла ліворуч, щоб зайти з іншого боку. Кожен новий укол болю нагадував їй, що вона зазнала невдачі. «Але не цього разу». Її очі розглядали тіні від кущів і деревець у горщиках.

Раптовий гуркіт примусив її повернутись праворуч. Вона почула, як хтось біжить, і побачила тінь, що мчала прямісінько на неї.

Мур крикнув:

– Ані руш! Поліція!

Та чоловік продовжував бігти.

Ріццолі присіла і виставила вперед пістолет. Пульсуючий біль у щоці переріс у напад гніву. Усе приниження, яке їй довелося пережити, усі насмішки, образи і вічні глузування від таких типів, як Даррен Кроу, здавалося, зійшлися в цьому гнівному пориві.

«Цього разу, мерзотнику, ти не втечеш». Навіть коли чоловік перед нею зненацька став, як укопаний, навіть коли він підняв руки догори, Ріццолі не змінила свого рішення.

Вона натисла на курок.

Чоловік сіпнувся. Відступив на крок назад.

Вона вистрелила вдруге, втретє, і з кожним ривком пістолета відчувала задоволення.

– Ріццолі! Припиніть вогонь!

Нарешті крики Мура пробилися крізь шум у її вухах. Вона заціпеніла, досі тримаючи перед собою зброю, її руки боліли від напруження.

Злочинець лежав нерухомо. Вона підвелася і повільно підійшла до його скоцюрбленого тіла. З кожним кроком вона із наростаючим жахом усвідомлювала, що накоїла.

Мур вже опустився навколішки біля тіла чоловіка і перевіряв, чи є в того пульс. Тоді глянув на неї і, хоча вона й не могла побачити в темряві його виразу, Ріццолі й так зрозуміла, що він дивився на неї з осудом.

– Він мертвий, Ріццолі.

– Він щось тримав… у руці.

– Він нічого не тримав.

– Я бачила. Я знаю, що бачила!

– Він підняв руки вгору.

– Чорт забирай, Мур. Це був самозахист! Ви мусите підтримати мене в цьому!

Почулися інші голоси, і кілька копів видерлися на дах. Мур та Ріццолі більше нічого одне одному не сказали.

Кроу посвітив ліхтариком на чоловіка. Ріцоллі помітила його широко розплющені сповнені страху очі, залиту кров’ю сорочку.

– Агов, це Пачеко! – сказав Кроу. – Хто його застрелив?

– Я, – млявим голосом відказала Ріццолі.

Хтось поплескав її по спині.

– А дівчинка не промах!

– Замовкніть, – випалила Ріццолі. – Просто замовкніть! – Вона відійшла від них, спустилася драбиною донизу і сховалася у своїй автівці. Так і сиділа, поклавши руки на кермо, а її біль поступово перетворювався на нудоту. Вона прокручувала в голові ту сцену на даху. Що зробив Пачеко, що зробила вона. Вона бачила, як він біг, як його чорна тінь наближалась до неї. Бачила, як він зупинився. Так, зупинився. Бачила, що він дивився на неї.

«Зброя. Господи, нехай у нього знайдуть зброю».

Але вона не бачила жодної зброї. За секунду до пострілу її мозок зафіксував картину. Чоловік, що стояв на місці. Із піднятими вгору руками, на знак покори.

Хтось постукав у вікно. Баррі Фрост. Вона опустила скло.

– Вас шукає Маркетт, – сказав він.

– Добре.

– Щось сталося? Ріццолі, з вами все добре?

– Таке відчуття, ніби по обличчю проїхала вантажівка.

Фрост нахилився і глянув на її підпухлу щоку.

– Ого. Цей негідник отримав по заслузі.

Ріццолі теж хотілося в це вірити. Що Пачеко заслуговував смерті. Так, заслуговував, і в неї немає причин для докорів сумління. У них же є незаперечні докази, хіба ні? Він напав на неї. Він був чудовиськом, і, застреливши його, вона здійснила швидке правосуддя. Елена Ортіз, Ніна Пейтон та Діана Стерлінґ, без сумніву, зараз би аплодували. Ніхто не буде оплакувати такого покидька.

Вона вийшла з автівки, почуваючись краще завдяки співчуттю Фроста. Почуваючись сильнішою. Вона пішла до будинку і побачила Маркетта, що стояв біля парадного входу. Він розмовляв з Муром.

Обоє чоловіків повернулися до неї. Ріццолі помітила, що Мур уникав її погляду і дивився кудись убік. Виглядав він кепсько.

– Віддайте вашу зброю, Ріццолі, – сказав Маркетт.

– Я вистрелила в цілях самозахисту. Він напав на мене.

– Я розумію. Але ви знаєте процедуру.

Вона подивилася на Мура. «Ти мені подобався. Я довіряла тобі». Вона відстебнула кобуру і кинула Маркетту.

– Хто тут, у біса, злочинець? – роздратовано мовила вона. – Цікаво дізнатися. – Тоді розвернулась і пішла до автівки.

Мур вдивлявся в шафу Пачеко і подумав: «Це зовсім не те». На підлозі валялося кілька пар черевиків сорок четвертого розміру, та ще й досить широких. На полицях – купка стареньких светрів, взуттєва коробка, заповнена використаними батарейками і дрібними монетками, та стосик журналів «Пентхаус».

Він почув, як відкрилась шухляда, й, озирнувшись, побачив Фроста, що в рукавичках перебирав шкарпетки Пачеко.

– Щось є? – запитав Мур.

– Ні скальпеля,