Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

На задньому сидінні бачу дитяче крісло. Намагаюся приховати здивування. Саджаю доньку і зачиняю двері. Обходжу і вмощуюсь поруч із нею.

Діана нахиляється до мого вуха.

- Мамо, а він точно хороший ? Ви справді дружили?

Запитання доньки вибиває повітря з легень.

Ні, люба, зовсім навпаки. Він дуже поганий дядько. Найгірший з усіх.

- Ми поговоримо з тобою пізніше, добре?

Діана киває, прикриває очі.

Машина плавно рушає з місця. Молю, щоб поїздка пройшла в тиші. Мені потрібно подумати, вирішити як бути далі. Але, як завжди, у Білецького свої плани. І на мої бажання йому наплювати.

- Заїдемо в торговий центр, ми якраз поруч. Ви зі мною.

Я нервово ковтаю і відводжу погляд убік.

Він мене знову не питає, просто ставить перед фактом. Роздратовано стискаю губи. Хочеться запитати, якого біса, але це безглуздо.

- Діана. - Занадто бурхливо реагую на голос колишнього чоловіка. Поки з його губ злітає ім'я доньки, у мене всередині все крижаніє. Холод розповзається по грудній клітці з неймовірною швидкістю. - Ти не проти?

Донька щось бурчить англійською. Відразу видно, що вона незадоволена новим знайомим. Моя дівчинка чітко розставляє особисті кордони. Вона це вміє, на відміну від мене.

Біля торгового центру місце для паркування знайти непросто, але нам все ж пощастило. Уже піднімаючись на ескалаторі, розумію, що кожен рух роблю на автоматі, як робот.

Спогади про минуле життя проносяться перед очима яскравим спалахом, але я вчасно зупиняюся. Зараз не час і не місце.

На другому поверсі ми знаходимо супермаркет. Захар запитує, що потрібно взяти в дорогу. Хочеться крикнути, щоб перестав вдавати з себе не зрозуміло що, але мовчки ковтаю. Диктую список. Усе як раніше, на автоматі.

Білецький швидко збирає необхідне у візок і оплачує покупки на касі самообслуговування.

Уже на виході з магазину помічає вітрину з дитячими іграшками. Жестом вказує напрямок.

Чорт, відчепись ти вже від нас.

Біля яскравих стелажів Захар звертається до доньки. Чистою, бездоганною англійською. Він приймає правила її маленького протесту:

- Хочеш щось вибрати?

Зайченя заперечливо хитає головою. Іноді вона може бути впертою до неможливості. Це точно від батька.

Розумію, що обидва не поступляться. А мені зовсім не хочеться застрягти тут надовго.

Плавно опускаюся навпочіпки перед донькою. Дбайливо беру її маленьку ручку у свою.

- Кошеня, ти ж хотіла знайти друга для Мікі? Зараз саме час, йому буде сумно в подорожі. Давай, вибери що-небудь.

- Але, мам...

- Діан, давай швидше, дядько справді хоче допомогти вам із Мікі.

Малятко киває і відходить. Захар спостерігає, схрестивши руки на грудях. Так, Білецький, змирися. Не знаю, чого ти прагнеш, але тут до тебе налаштовані вороже. Визнаю, глибоко в душі я дуже навіть задоволена.

Діана впоралася досить швидко. Уже опинившись у машині, я нарешті видихаю.

Напевно, Бог почув мої молитви, бо далі ми їдемо в тиші. 

Донька дивиться мультики, затишно влаштувавши на колінах нову ляльку. Я ж про себе тону у відчаї. Зовсім не розумію, що робити далі.

Захар поглядає на нас через дзеркало заднього виду. Не знаю, про що він думає, і це лякає ще більше.

Подальше відбувається немов у тумані. Готель виявився ще розкішнішим за попередній. Але мене це вже не дивує. Поки я намагалася забезпечити нам із донькою нормальне життя, Захар продовжував крутитися у світі великих грошей.

Нас поселили в сусідні номери. Білецький суворо сказав, щоб я не завдавала проблем. Бігти марно, за мною стежитимуть. Я й не сумнівалася.

Головне - протриматися ці кілька днів, а там я обов'язково знайду вихід.

Стою посеред кімнати й не можу поворухнутися. Стискаю в руці новий телефон. Мій старий мені так і не повернули. А в цьому всього один контакт, але й так ясно, чий. Захар попередив, що все відстежується, і ризикувати не варто.

Дивлюся на повідомлення на екрані, як на чорну мітку:

"Ти вже сказала їй?"

Прикушую язик, пальці тремтять так, що ледве влучаю по екрану. Кілька разів моргаю, перш ніж зважитися натиснути "відправити".

"Ні. Вона до тебе не звикла. Діана тебе не знає".

"І хто в цьому винен?"

Від обурення мурашки по шкірі. Ненавиджу його. Як же я його ненавиджу. На очі навертаються сльози, образа душить зсередини.

Відкладаю телефон, прикриваю очі рукою. Намагаюся стримати схлипи. Усе навалилося разом. Один день. Один проклятий день, і я на межі.

Телефон знову вібрує. Я бачу вхідне повідомлення.

"Буде звикати. Я чекаю вас у себе".