Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

– Дін, сідай, – я легенько підштовхнула його в груди, і він просто впав на диван.

– Дівчинко моя, чи зможеш ти коли-небудь пробачити мені за ту ніч?

– Ми обидва винні в тому, що сталося. Мені треба було відразу все розповісти. І тобі також. Якби я знала раніше, що ти плануєш мене вкусити… Ну принаймні б не втекла. Хоча, з іншого боку, тоді я не зустрілася б з гномами, і ви з Ронібуром досі сварилися б. І його дитина, напевно, не вижила б.

– Кохана, – голос Діна завібрував, – якщо ти не хочеш продовжувати...

Так, я не хочу. Дуже сильно не хочу, але мушу. Бо я не для того почала цю розмову, щоб кинути її на середині.

– А далі почався справжній жах, – намагаюся говорити спокійно, але не виходить. – Вони затулили мені рота, швидко затягли за ріг будівлі та потягли в парк. Я відбивалася з усіх сил. Але що може зробити дівчина проти чотирьох мужиків? Вони мене побили. Сильно.

– Чорт! – Дін аж зубами заскреготів. Я навіть не знала, що він так уміє. Але свою розповідь я все одно закінчу.

– Лише на кілька секунд мені вдалося звільнити свій рот від міцного захоплення, і тоді я закричала. За що отримала ще. Вони відтягли мене далі в кущі й повалили на землю. Я все ще намагалася чинити опір, коли один із тих, хто тримав мене, очевидно, трохи протверезів від нашої неабиякої битви й сказав: «Русику, а може, ну її, цю дівку? Ще заявить на нас». – «А ти що, дебіле, думаєш, що хтось її збирається в живих залишати? Потім у кар'єр відвеземо. Ніхто дитбудинківську шльондру шукати не буде». Отоді я зрозуміла, що мені кінець. На мене накотила така хвиля паніки, що я просто застигла і вже ніяк не відреагувала, коли Русик навалився на мене. Я навіть не розпізнала голос людини, яка холодно промовила: – «Що, дітки, вирішили розважитися?»

– Він сам прийшов? – одразу здогадавшись, чий це був голос, перебив мою моторошну розповідь Дін. Його вже трясло від люті.

– Сам.

– Олівіє! – гукнув він. – Ми забираємо цього хлопця!