Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

це діялося ще й як надовгуруч. Його звинувачували в образі гідности, образі урядників, насильницькому спротиві представникам державної влади і — щонайгірше — в блюзнірстві. Процес тривав через те так довго, що суддя краєвого суду вже давно не мав таких цікавих справ. Повітові суди тієї місцевости мали багато роботи. Дріб'язок усілякий і сміховинні процеси. Той тому не заплатив. Той тому дав ляпаса. Повітові суди в тій місцевості мали чимало роботи. Бо були, скажімо, люди, певний ґатунок людей, що дозволяли давати собі ляпаса, добровільно і з неабиякою втіхою. Вони володіли особливим мистецтвом доти злостити тих кількох чоловіків, що з тієї чи тієї причини мали на них зло, поки діставали нарешті ляпаса. Тоді вони зверталися до повітового лікаря. Той констатував, що їм завдано болю, іноді навіть випадіння зуба. Це називалося «рапортувати про візу». Тоді вони подавали скаргу. Діставали право на відшкодування. І жили з нього роками.

Та це так, принагідно. І цим власне займалися повітові суди. Натомість краєвий суд у тій місцевості майже зовсім не мав заняття. Трапиться, бувало, вбивство чи, крий Боже, навіть убивство з пограбуванням, — поліція його не розкривала. Та й узагалі, в тій місцевості було небагато вбивць чи навіть убивць із метою пограбування. Зате були пройдисвіти. А позаяк пройдисвітами були геть усі, то ніхто ні на кого не доносив. Отож краєвий суд мав так мало роботи, що він трохи навіть заздрив повітовому. Відтак він дуже зрадів, коли йому перепала справа Ядловкера.

Передусім слід було допитати чим більше свідків. Бо всі власники яток на базарній площі зголосилися свідками. Адже їм не просто оплачували дорогу туди й назад, а й навіть давали свідківську винагороду, одну корону, тридцять шість гелерів.

Позаяк вони вважали, що не дістануть свідківської винагороди, якщо казатимуть щось корисне для звинуваченого Ядловкера, то й казали саме некорисне. Ба навіть пані Чачкес, котра ж і спричинила всю цю катавасію, свідчила, що й айхмістр Айбеншютц, і вахтмістр жандармерії Слама поводилися з нею надзвичай по-доброму і людяно.

Прокурор висунув звинувачення у спротиві представникам державної влади і блюзнірстві.

Айхмістр Айбеншютц і вахтмістр жандармерії Слама підтвердили це під службовою присягою.

Натомість адвокат Ядловкера дав до розмислів присяжним, що айхмістр, — інспектор мір і ваг, тобто по суті службовець, якого найняла громада, — не мав права вимагати у Ядловкера концесію. Окрім того, айхмістр зазіхнув на особу Ядловкера, набравшись нахабства заарештувати і навіть скути його. Понад те, по-третє, своїм блюзнірством Ядловкер мав на увазі не Бога взагалі, не Всемогутнього нашого Господа, а бога зокрема, а саме бога урядників: «Ваш бог!» — сказав він.

Та, окрім усього цього, з'ясувалося, на превеликий жаль, що Ядловкер утік із Одеси і що колись, багато років тому він забив там цукровою кеґлею одного чоловіка.

Побічним для перебігу судових засідань, а втім, не без враження, виявилося свідоцтво Ядловкерової приятельки, панни Евфемії Никич. Урочистість суду не зашкодила їй — із якоюсь просто-таки злісливою приязністю — посвідчити, що вона завжди мала свого приятеля, Ляйбуша Ядловкера, за особу вибухову і передусім невіруючу.

Безсилий, між двома стражами, сидів бідолашний Ядловкер на лаві підсудних. Він не тільки не захищався, йому навіть на гадку не спадало, що він узагалі може захищатися. Вони пронишпорили все його життя. Вони докумекали, що він прийшов із Росії. Мало того, вони довідалися, що він колись, багато років тому, забив одного чоловіка в Одесі цукровою кеґлею.

Та він убив не одного, а кількох, і тому мовчав. Та й звати його було не Ядловкер, а Крамріш. Він просто прибрав собі папери, ну й, звісно, ім'я однієї зі своїх офір.

Урешті-решт, йому дали два роки виправних робіт, обтяжених додатково суворим постом раз на тиждень, у п'ятницю, тобто в день, коли він учинив свій злочин.

Мовчки і затято він дав себе вивести.

XIX

Та айхмістрові Айбеншютцу на душі було так, ніби то його засудили, а не Ляйбуша Ядловкера. Чому, цього він не знав, не знав — і край. Він поклав собі, що ноги його ніколи більше не буде на порозі прикордонної корчми. Але все одно розглядався за пані Евфемією. Та вона щезла, в дивовижний спосіб зникла. Надзвичай мовчазно поверталися вони з вахтмістром Сламою додому. Шлях був неблизький, десь зо тринадцять кілометрів. Дорогою айхмістр мовчав, хоча жандарм не раз намагався завести балачку. Бо слід сказати, що вахтмістра Сламу цей процес неабияк підбадьорив, натомість айхмістра Айбеншютца невимовно пригнітив.

Він перебував у предивному стані духа, наш Ансельм Айбеншютц: співчутливо, ба навіть із непідробним сумом він згадував бідолашного Ядловкера; та водночас не міг приховати від себе, що ті два роки виправних робіт, що їх дали Ядловкеру, по правді кажучи, вельми навіть утішили його. Він не зовсім розумів, чому, а може, якраз чудово розумів, просто не хотів собі зізнаватися.

В ньому точилася внутрішня боротьба, чи зізнатися собі в усьому, тобто в усьому своєму знанні, чи ні. Вахтмістр жандармерії Слама торочив тим часом усілякі нісенітниці. Ніколи ще, здавалося Айбеншютцові, Слама не городив таких несусвітенних дурниць.

Уже повернуло на вечір. Вони їхали широким піщаним гостинцем поміж двома смугами лісу. Вони їхали у західному напрямку. Призахідне сонце, червонясте і лагідне, сліплячи, світило їм просто в очі. Обабіч шляху на краю лісу сяяли смереки, немовби зосередини, наче напилися черленого золота сонця, а тепер його випромінюють. Було чутно безперервне щебетання і цвірінькання, свист і тьохкання птахів, гостро пахло живицею, невблаганно солодкий і терпкий запах якої струменів із обох країв безконечного лісу. Ці пахощі були гострі, і солодкі, і гіркі водночас. Айхмістра Айбеншютца вони збуджували, і він ніжно пестив батіжком правий бік Сивому, підганяючи його. А нащо підганяти? Куди він мчить? Додому? А хіба є в нього дім? Хіба в нього ще є дім? Чи ж не чуже немовля репетує в його домі? Немовля Новак? — Ох, що там знає бідолашний айхмістр! Голим, геть голим здався собі Айбеншютц, так ніби сама доля роздягла його. Йому було соромно, але найгірше, що він так до пуття й не знав, чому він соромиться. І якщо перед тим він підганяв Сивого, то тепер намагався вгамувати його чвал. Прекрасно сяяли на небі зорі, дуже далеко і геть незрозуміло. Час від часу Айбеншютц підводив погляд. Він намагався знайти собі розраду, якоюсь мірою навіть підлеститися до них. Колишніми роками він ніколи не зважав на них, не кажучи вже про те, щоби любити. А тепер у нього на душі