Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

— Віто, почекай, — я відпускаю Анну-Марію і наздоганяю свою дівчину. Вона швидко йде геть, не дивиться на мене, ніяк не реагує на те, що я її гукаю. 

Зрештою я все ж її наздоганяю, обіймаю за плечі і повертаю до себе. 

— Це просто знайома, і нічого більше, — кажу впівголоса. 

— Ти сказав "вона тут зі мною", — Віта відводить погляд і продовжує впівголоса: — Не знаю чому мене це так сильно зачепило…

— Я не мав на увазі нічого такого… Просто хотів, щоб цей тип відчепився подобру-поздорову, але не вийшло. Але мені потрібна тільки ти, на жодних інших дівчат я навіть не дивлюсь. Не ображайся, Віто…

— Пробач, — вона ховає обличчя у мене на плечі. — Я навіть не думала, що так відреагую… Просто ти дуже важливий для мене… 

— Ти для мене найважливіша, — я гладжу її по волоссю. — Давай поїдемо знов до мене, ми вже дізналися, що це за мітинг, нічого цікавого…

— Мені треба до доньки, — вона зітхає. — Я стала проводити з нею ще менше часу… Спочатку ця робота, потім… Ні, не думай, мені дуже подобається проводити час з тобою, — одразу затараторила вона і наші погляди знову зустрілись. 

— Тоді зустрінемось завтра? Ти завтра не на чергуванні? 

— Так, давай завтра, — вона киває. — Можеш прийти до нас на вечерю, якщо хочеш… 

— Супер, прийду, обов’язково, — я усміхаюсь. — Відвезти тебе додому? 

— Вона тобі точно не подобається? — запитує дуже тихо, знову не дивлячись на мене. 

 — Вона мені абсолютно байдужа, — кажу я. — Не дуже люблю такий тип жінок. Та й у мене є ти…

***

Коли ми вже доїжджаємо до Вітиного будинку. на мій телефон приходить повідомлення. Я зупиняю машину. прощаюся з Вітою. а вже коли вона заходить до під’їзду. беру в руки телефон. Побачивши. що повідомлення від Адміна, відчуваю роздратування. Але раптом він напише щось важливе?

"Вони за тебе мало не побились… Не знав, що ти такий ловелас!" — і додає смайлик. 

Мені не одразу доходить. про що він, а потім я все розумію.

“Ти що, стежиш за мною?” — запитую, відчуваючи бажанння написати щось дуже неввічливе. 

"Ще чого. Випадково побачив на мітингу. Взагалі хіба не ти намагаєшся вистежити мене?" — і знову ставить смайлик.

Отже. він теж був на мітингу. А я так був зайнятий спілкуванням з Анною-Марією, що не дуже й дивився навкруги. 

 “Може, це ти хотів забрати з собою журналістку? — я теж ставлю смайлик. — Якщо ти, то як себе почуваєш? Голова не болить?”

"Та ну, теж мені… Той мужик старший за мене років на десять. Але журналістка симпатична. Я б навіть сказав, красива, дуже." 

"Цікаво, виходить ти приблизно мій ровесник. Я чомусь думав, що старший… — відповідаю я. — А журналістка теж із ваших людей? Вона дуже топить за Бога.”

"Ні, не з наших. За Бога багато хто топить. І це нормально, бо Бог несе правосуддя там, де ви, поліцейські, не можете впоратись. Ти і сам відчуваєш подібне, Ніку, я впевнений в цьому."

“Давай не будемо заводити нову дискусію на морально-етичні теми, вони в нас ні до чого не приводять. Є ж якась причина, чому ти мені написав? Переходь уже до неї…”

"Як жорстоко. Я думав, ми друзі."  — і знову ставить клятий смайлик. 

“То ти просто написав, щоб обговорити дівчат? “ — я теж ставлю смайлик. Чомусь мені стає весело. 

"Скажи, Ніку, що ти відчув, коли дізнався, що Султан помер?" — тепер вже ніяких смайликів. Адм онлайн і чекає на мою відповідь. Чомусь я впевнений, що він навіть чат не закриває, не відволікається. 

“Мені стало досадно, що його не встигли посадити. Все ж, смерть — це занадто легке покарання для деяких виродків.”

"Думаєш, в тюрмі він би мучився? Я в цьому сумніваюсь. Хоча… Він же насильник. Може, і мучився б. Чув, в тюрмах з такими не церемоняться." 

“З іншого боку, може це й на краще, що з ним стався серцевий напад, — пишу я. — Бо інакше ще не одна дівчина могла б потрапити до його “гарему”"

"Так. Це саме те, що я хотів почути. Нарешті ти сказав це. Це було справедливо." 

“Просто тут я подивився всю справу зсередини, — відповідаю я. — А в інших випадках… Ти можеш на сто відсотків гарантувати справедливість? Я дуже сумніваюся в цьому.”

"Я перевіряю кожну петицію. Я ж казав тобі, я не підписую сумнівні. Багато яких просто відхиляю."

“Ти сам їх підписуєш? Я думав, це робить Бог”, — ловлю його на слові.  — Чи може, Бог — це якась міфічна персона, яка існує тільки в уяві його прихильників?”

"Бог — людина. Зайнята людина. Він мій роботодавець, дає певні накази. Але багато в чому в мене є свобода. Вважай мене виконавчим директором, а його — ідейним лідером і власником справи, щось таке."

“Цікаво, може ти якось познайомиш нас? Хоч він і дуже зайнятий, але може. знайшов би для мене п’ять хвилин?”

"Я ж тобі вже казав, не буде. Він ні з ким, окрім мене, не звʼязується по цій справі. Це безпека."