Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

—Я тобі допоможу! Не дивись, що я така маленька, я по-своєму сильна.
Знову лунав голос у голові Тараса.

Ти ж тримаєш мене в руках, чому не дістаєш?
Тарас випустив те, що тримав, і вийняв руку з мішка, оглянув усіх поглядом. Ви це чули? Чули що? — перепитав Матвій. Дурнику, вони мене не чують. Я обрала тебе. І тільки тобі хочу служити, у тебе найдобріше серце і найчистіші цілі. Ну ж бо, вийми мене з цього мішка.
Тарас з незрозумілим для самого себе хвилюванням засунув руку назад у мішок і намацав знову щось тоненьке, і тут же знову лунав голос у його голові.
Нарешті знайшов.

Тарас неспішно дістав із мішка щось тоненьке. Він очікував чого завгодно: від тонкого кинджала до зачарованої флейти.

Стріла! — вигукнув Тарас. Усі обернулися на його піднесений тон і з подивом подивилися. Та стріла! Чого тут дивуватися? Ну, вибач, я, коли з їхньої комори все підряд хапав, не дуже розглядав. Хопив, що під руку потрапило. Мабуть, ухопив її разом із якоюсь зброєю. Чого ж ти так ореш? Я, до речі, до вас поспішав.
Але Тарас звертався не до друзів, а до голосу в своїй голові. Ти що, справді розкричався? Не культурно якось. Треба бути трохи стриманішим. Ну, чого мовчиш? Представ мене своїм друзям. Ох, вибач, я так схвилювалася, що навіть не представилася. Я — Міра. А тебе звуть Тарас, я чула. І не кажи, що це не так, я все чую.
Тарас мовчки дивився на дерев’яну дитячу іграшку — маленьку, але дуже балакучу і, як здавалося Тарасу, надзвичайно дратівливу.
Це була дитяча дерев’яна стріла, вирізана для забави дітям. Навіть не майстерна робота, а так, хтось між справ ножиком попрацював.
Тарас такого не очікував. Він і не знав, чого очікувати, але точно не дитячу стрілу, та ще й таку настирливу.
Він тупо обернувся до хлопців, тримаючи на виду Міру, і сказав, наче й не жартуючи: Це стріла. У неї є ім’я — Міра. І вона, начебто, нам допоможе. Аха-ха-ха! Аха-ха-ха!
Лесику і Матвій, тримаючись за животи, реготали що є сили. І додавали крізь сміх: от молодець, у такий момент і так розсмішити. І знову заходилися реготом. Міра, і як ти така маленька зможеш чимось допомогти? — тихо запитав Тарас, приховуючи сором.
Міра, наче й не перестаючи тарахтати, тільки-но вийшовши з-під душного мішка, продовжувала: О, нарешті я з тобою, а не на полиці лежу вже якийсь вік. Ми ж з тобою поподорожуємо, ми ж побачимо багато країн! О, дивись, тут і мої родичі є — Морок і Фрей. Фрей? Як так? Ти ж, начебто, загинув. Чого мовчиш? Розмовляти розучився? І де твоя коса? Якось ти дивно виглядаєш. Ти ж не був таким.
А ти, Морок, чого мямлиш, як мала дитина? У голові тільки їсти та їсти. Що з вами таке? Ви чого не розвивалися з тих пір, як ми відійшли від батька?
Весь цей монолог чув лише Тарас, і з таким самим незрозумілим виразом обличчя, як і раніше. Ти казала, що допоможеш, Міро, що відбувається, сказав Тарас, уже не на жарт задумавшись про своє душевне і духовне здоров’я. Що говориш? Ах, так! Розріш мною ці ґрати. І пішли звідси. Ох, як я рада, що зі мною мій брат і сестра. Я тобі не можу й словами передати. Тобою?! Тут уся зброя розлетілася на шматки, якою я бив по ґратах. Ти теж перетворишся на порох, не те що зламаєшся. Мужлан! Ти не сперечайся зі мною, а замахнись і вдар. Я лише інструмент, сама нанести удар не можу. Ну, давай, чого вагаєшся? Чи вже руки підняти не можеш? У нас багато справ і місць, де треба побувати. Ну, давай, Тарасику, не змушуй мене чекати.

І тут, не витримавши глузувань над собою, Тарас замахнувся що є сили. І вже, коли заніс руку за спину, маленька дерев’яна дитяча стріла в його руках перетворилася на півтораметрове спис із наконечником, схожим на добрий меч.
Тарас від несподіванки ледь не випустив Миру на підлогу.
У той момент усі дивилися на нього з величезним подивом. Навіть колишня правителька піднялася на лікті, щоб подивитися, що відбувається.
Тарас, зібравшись із силами, махнув що є моці по ґратах, навіть трохи переборщивши із силою.
Лезо списа майже не відчуло жодного опору перед собою.
Тарас подумав:

Мабуть, стою занадто далеко від ґрат і просто не влучив.
Він махнув ще пару разів. І ґрати розійшлися в тих місцях, де він ударив, ніби кущ після удару гострим мечем. Нічого собі, це як так? — сказав собі під ніс Матвій. Лесику підстрибнув до Тараса, обійняв його. Ми тепер вільні! — вигукував Лесику, по-дитячому радіючи. Ого, у тебе штуковина потужна! Як це я її не відчув? — сказав Матвій. Не знаю, що й сказати... Ну, вона ще вміє говорити, але тільки я її чую. Ах так, її звуть Міра. Міра! — закричала Талья, спритно повернувшись і схопившись за свої ґрати, намагаючись дотягнутися до сусідніх зруйнованих ґрат. Вона моя! Віддайте її мені! Вона належить тільки мені!
Тарас дивився на ґрати, що лежали, як солома на землі, і на Талью, яка кричала в істериці, била руками по ґратах і проклинала всіх і вся. Чого це вона розлютилася? — поцікавився Тарас у Міри. Давним-давно я була в неї, і їй служила, — відповіла Міра. Ще з самого дитинства я була з нею, але в якийсь момент її серце почало темніти, а думки стали кривавими. Вона захотіла за моєї допомоги розв’язати війну, захопити землі та знищити багато живого. Але я хотіла лише захищати ту дівчинку, якою вона була, а не вбивати невинних людей. Ось так і сталося: коли її забирали до темниці ті механізми, я вже перетворилася на дитячу іграшку, і вона нічого не змогла їм протидіяти. Я відчувала, я знала, що вона буде жити, що її не вб’ють. Але за зло, яке вона вчинила, треба платити завжди, навіть якщо воно лише в думках живих істот. Плата завжди приходить. Богів не обдуриш. А ти, я бачу, люта, — сказав Тарас. Давайте швидше вибиратися звідси, поки вони не з’явилися, — сказав Лесику і першим проліз через проріз у ґратах.
Тарас, стискаючи спис, мовчки пішов за Лесиком у напрямку, звідки прийшов Матвій. Гей, хлопці, ви що! Тарас, ти що, не збираєшся звільнити тут усіх полонених? Я розумію, ця велетка в пір’ї, схоже, жіночої статі, якась не в собі, але так не можна. Вона така сама полонянка, як і ми були дві хвилини тому. Не можна її так залишати.