Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Двоє ченців, що ходили по ігумна, підійшли, схиляючи голови.

— Брате Іларіоне, — тихо промовив перший. — Преподобного отця Петра немає у монастирі.

— Не понял! Живо знайти! — загорлав чекіст.

— Преподобного отця немає ніде, — повторив інший.

— Що ти несеш, скотино? — замахнувся наганом капітан. — Та я вас зараз до стінки! Без суда і слідства! Знайти! Усі закапелки перевірити! Швидко!

Солдати кинулися виконувати наказ. До Беспалова підійшов лейтенант:

— Чорти б забрали цю богодільню! — вилаявся Беспалов. — Ти знаєш, що нам світить, якщо цей святий угідник накивав?

— Куди ж йому накивати, трш-капітан? — здивувався той. — Монастир наче на долоні. Ніхто не виходив!

— А ви не проспали часом? — загрозливо запитав чекіст.

— Нікак нєт! Сам слідкував! Гарантую! Там він. Десь у підземеллі ховається. А може потаємний хід є?

— Був би хід — давно б усі тю-тю, — не згодився Беспалов. — Ніякий не хід. Є все-таки потаємна келія. У ній заховався. Кажуть, секрет там якийсь. Так просто не знайдеш.

— Звідки ви знаєте, трш-капітан? — здивувався лейтенант.

— Звідти… Приказчика Потоцького я допитував. Особисто. Доводилося йому чути розмову князя свого з архітектором. Чорти б їх розпротуди… Архітектор втік, тепер ще оцей…

Прибіг захеканий солдат:

— Трш-капітан, усе обшукали. Ніде немає.

— Я вам покажу «ніде», — знову схопився за наган Беспалов. — Усі під трибунал підете! Богодільню догори дригом перевернути! Взвод Вахрушева сюди! А ти чого стовбичиш? Командуй! Очеплення не знімати! Я їм покажу — «секрет»…

Усе прийшло в рух.

…Свічка, що догоряла, ледве освітлювала маленьку капличку, кидаючи по кам’яних стінах та низькій стелі слабкі сполохи. Ігумен Петро опустився на землю, тримаючись рукою за дерев’яну балку. Рука сприснула й посунулася по наскладаному у загорожі краму. Кинджал, прикрашений діамантами, випав, глухо вдарившись об підлогу. Преподобний отець байдуже подивився на долоню, поранену гострим лезом, і притулив рану до одягу.

— Прости мене, Господи! — промовив чернець, звівши очі до низького склепіння. — Але немає у мене іншого виходу. Не чую у собі сил зберегти таємницю. Не витримаю, коли піддадуть нелюдським мукам. Залишаюся тут навічно у надіях молитвами до тебе спокутувати гріхи свої та братів…

Свічка стікала воском додолу на те, блиск чого за кілька годин мав зникнути назавжди.

— Гм… — промовив Костогриз, міряючи поглядом слідчого, який скулився на стільчику. — А я вже грішним ділом подумав, що ви знайшли щось.

— Хотів би я… — простогнав Валігура. — Але, як кажуть у футболі, «не забиваєш ти — забивають тобі». Відчуваю, що ви зараз щось і знайдете.

— Ну так вже одразу й знайдемо, — поблажливо посміхнувся головлікар. — А що учора їли?

— Та нічого особливого, — знизав плечима той. — Макарони, піцу за донькою доїв.

— Піцу? — пожвавився Костогриз. — Це вже цікаво. З магазину?

— Так, а що?

— Там сама хімія. Дегтяр мені розповідав, з чого їх роблять.

— То чого ж не закриють? — обурився слідчий.

— Цілу країну не закриєш, — зітхнув головний. — Вона ж скрізь така.

Постукавши, увійшов Лужний.

— Прошу, Вадиме Борисовичу, — запросив головний. — Наш новий завідувач — кваліфікований лікар. А це — той, хто розслідує усі ворожі інтриги навколо шпиталю. Треба живіт Дмитрові Івановичу оглянути — з вечора турбує. Диван у вашому розпорядженні.

Поклавши слідчого на диван, Вадим швидко обстежив живіт, ставлячи пацієнту стандартні запитання.

— Приїхали… — промовив Костогриз у певний момент. — Зараз навіть я зрозумів, що апендицит. На жаль…

— Чого ж на жаль? — не зрозумів Лужний. — Прекрасне захворювання — підлягає повному виліковуванню.

— Жартуєте?! — обурився Валігура. — На хрін воно мені?

— От і я кажу — не потрібний. Заберемо — і все.

— Ні, я серйозно! — ще дужче занервував той.

— І ми також, — розвів руками Вадим. — Абсолютно.

— То ж налаштовуйтеся на довше перебування у нас і… особливе ставлення. Правда, Вадиме Борисовичу?

— Звичайно, — завірив Лужний.

Обличчя слідчого виглядало доволі кисло. Регулярно відвідуючи шпиталь у справах, він не думав, що, за іронією долі, одного дня стане тут пацієнтом хірургії.

Зачинившись подалі від усіх у гіпсовочній і перехиливши сто грам для тонусу, Щерба подзенькував залізяччям, сортуючи складові своїх апаратів. Гвинтики падали у коробочки для гвинтиків, стриженьки лягали у пачки для довших деталей, дуги складалися стосами просто у шафу відповідно до розмірів. Робота заспокоювала. Рука сама потяглася до шухляди за пляшкою, після чого та знайшла своє місце на підлозі за шафою. Постукавши, увійшла Женя.

— Андрію Івановичу, може тягу Прокопенкові зменшити? Плаче, що сильно скимить.

— Знеболююче вколи, — не обертаючись, порадив лікар.

— Вже колола.

— Скинь кілограм.

Вона не рухалась ні на крок.

— Андрію Івановичу, давайте, я вам чаю зроблю.

— Ні, — промовив той.

— Може чимось допомогти?

— Так. Збігай по пляшку. Гроші у куртці.

— А от вам, а не горілку!

Скрутивши дулю, вона піднесла її під самий ніс.

— Гаразд. Сам піду, — байдуже промовив Щерба, накручуючи гайки на шпильки з різьбою.

Наступна гайка стала косо і застрягла, а потім злетіла з-під пальців й покотилася під шафу.

— Слухай, згинь з очей! — вигукнув Андрій зі злістю. — Не маєш до кого доколупатись? Іди он Фабіровського пильнуй, це те, що ти вмієш.

Двері грюкнули, а він поліз під шафу і, вишпортавши гайку, продовжив свої маніпуляції із залізяччям. Телефон у кишені задзижчав раз, потім дзвінок повторився.

— Ідіть усі на хер…

Та крутити гайки у той час, коли тебе смикають, неможливо. Телефона у його здоровенній лапі і видно не було, здавалося, це порожня долоня приклалася до вуха.

— Слухаю…

Від почутого усе його нутро наче пронизало струмом, а руки зробилися ватяні. Усвідомлення, що це все-таки сталося, не вкладалось у голові.

— Андрію Івановичу… Андрію… Це я.

— Галю… Галочко! — слова застрягали у горлі. — Господи… Це ви?!

— Так, Андрію Івановичу, я. Пробачте мені.

— Де ви, Галочко, благаю, скажіть!

— Андрію Івановичу, насправді мене звуть не Галею.

— Яка в біса різниця! — загорлав Щерба. — Для мене ви Галя і нею завжди будете. Я тут без вас пропадаю… Де ви?

— Я далеко, — відповіла вона, але мені потрібна ваша допомога.

— Я… — мало не захлинувся Андрій, — зроблю все, що зможу! Що у вас сталося? Чому ви забули мене?

— Я нічого не забула, — пролунала відповідь. — Андрію Івановичу, у мене відбулося багато поганого. Мені… просто ніде подітися.

— То скажіть, де ви? Я приїду!

Він справді ладен був кинути усе й бігти на край світу, аби побачити цю жінку, бути їй корисним.

— Я сама приїду, — тихо відповіла вона.

Щербі здалося, що підлога тікає з-під ніг.

— Коли? — тільки й зміг вимовити він.

— Сьогодні. Пізно.

— Це правда?! Я зустрічатиму вас. А коли, яким поїздом?

— Андрію Івановичу, — голос її був серйозним та зосередженим. — Послухайте мене уважно. Будь ласка.