Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

— Що?

— Я намагався завербувати капітана Платова. Нічого дивного.

Клим труснув головою.

— Знаєте, ви зависокої думки про мої здібності. Все можу передбачити, прокрутити в голові факти, зробити якісь висновки. Але припустити, що ви захотіли зайняти місце Божени, уявили себе австрійським шпигуном... При тому, Навотний, ви не божевільний, бо тих я набачився. І не дурний, такого добра теж кругом вистачає, не треба далеко ходити й довго шукати. Цікаво, на що ви розраховували.

— Продати секрети. Стати корисним, отримати певну вагу. Хіба подібні бажання — злочин?

— Я навіть не питаю, як ви взагалі уявляли собі подальшу діяльність. Де збиралися надибати резидентів чи інші контакти з розвідкою. Натомість припускаю: Платов відмовився. Бо мав офіцерську честь, вона не дозволила з вами домовлятися. Як умовили написати її ім'я?

— П'яний чоловік, котрому щойно відкрили очі на його коханку, легко піддається впливу. Там дуже просто, нічого не довелося вигадувати. Запитав, чи зможе Платов після почутого вимовляти й писати «Божена». Бо той уже збирався складати покаянний рапорт. Ось і підбурив спершу потренуватися на чернетці. Він легко завівся, навіть не замислився, для чого це треба. Я підсунув йому перший-ліпший папірець, котрий мав при собі.

— Рецепт. Розірвали, аби заплутати?

— Тоді так далеко не думав. Але краще залишити половинку списаного аркуша. Ніхто не сушитиме над подібним голову.

— Платова вбили, бо відкрилися йому, він не піддався, тож став небезпечним, — Клим кашлянув. — Люди Тими стежили, крім інших, за капітаном Зубовим. Наступного дня після розмови зі мною, про яку ви поняття не маєте, він приїхав на Ринок із кількома агентами. Вони зайшли в помешкання Микульської, ймовірно, з обшуком. Людей багато, тож трус мав бути ретельним. Підозрюю, там могли знайти щонайменше блокнот для шифрування, що стало доказом. Досвід спілкування з Зубовим дозволяє припустити: капітан доповів про викриття ворожого агента. Смерть Платова простіше визнати самогубством і не прив'язувати до шпигунської діяльності його коханки. Тобто Божена втерлася в довіру до нього, виконуючи завдання. Платов не знав цього й наклав на себе руки, бо щиро переживав загибель коханої. Капітана, нащадка славної військової династії, поховають без почестей, бо самогубців не ховають із почестями. Інакше доведеться визнати, що його вбили, додаткові й нікому не потрібні питання. Зубов, як бачимо, послідовний. Таки домігся, аби справу затерли, ще й вийшов із неї без репутаційних втрат. Лишилися ми з вами, Навотний.

— Так, ми лишилися. Що вам дає моє зізнання?

— Хотів переконатися у своїй правоті.

— Амбіції?

— Не в одного вас вони є.

Навотний знову гмикнув.

— Але ви не врахували одного, при всій своїй славнозвісній проникливості.

— Чого саме?

— Я не збираюся отак завершити розмову. Розказав усе, бо не маю наміру після цього лишити вас живим. Кошовий, я за короткий час убив двох. Думаєте, кожен наступний — складніше, муки совісті? Божена насміялася з мене. Платов — хотів виказати. Ви — ворог. І мені потім нічого не заважає прийти до вас додому, де чекає пані Магда. Коханці, коханки. Пара до пари.

Навотний здавався незграбним через зріст.

Рухався швидко, стрімко.

Лише досвід у боксуванні дозволив Кошовому вчасно пірнути під його довгу руку, стиснуту в кулак, ладний з одного удару оглушити дорослого сильного чоловіка.

Навотний атакував знову.

Клим кинув у нього стільцем, заскочив за стіл.

— Тихо будь!

Пролунало раптово.

Навотний здивовано повернувся на голос.

Побачив перед собою низенького карячконогого чоловіка — сьогодні Гиря Краківський прийшов без вусів.

Він весь час стояв за шафами, відсунутими, за Климовим планом, навмисне так, аби вийшло укриття, і Гиря з його зростом та статурою поміщався ідеально. Саме туди він заховався на очах у всіх, щойно Тима почав заводити першого гостя. Не знали про такий хід лише Шацький із Віхурою. Але відставний комісар лишився незворушним, справедливо розсудивши: так треба, це частина великого задуму, в якому йому відвели роль — покритикувати Кошового, піти з Магдою, що виглядало в очах убивці дуже природно. А Шацький, навіть якщо його роздирала цікавість, нічим себе не виказав, весь час сидячи до сховку спиною.

З контори вийшли всі, кого Навотний бачив — адже напевне чекав у засідці неподалік, поки Клим не лишиться сам.

Гирю Краківського ані він, ані жоден із інших двох гостей не бачив у приміщенні.

А той сидів тихо.

Аби він розумів почуте, Кошовий і перейшов на польську, підштовхнувши до цього вбивцю.

Навотний розвернувся до Гирі всім корпусом. Новий супротивник виявився нижчим на півтори голови.

— То вас двоє, — процідив. — Думаєте зупинити мене? Вдвох із цим карликом?

Ступив до столу, схопив пляшку, лупонув об край з усієї сили. Товсте скло не витримало грубощів, у могутньому кулаку лишилася гострозуба половина.

— Нічо, — буркнув коротун хрипато.

Навотний кинувся на нього з місця, стрімко, летів гарматним ядром.

Гиря Краківський замахнувся, різко махнув рукою.

З широкого рукава Вилетіло щось кругле й невеличке, Кошовий так і не зміг розгледіти цю зброю минулого разу в «Жоржі».

Глухий удар.

Навотний завалився на підлогу, зупинений в русі.

Чорна гирька залетіла назад у рукав.

— Тихо будь, — повторив коротун.

— Ключ, — сказав Клим.

Знизавши плечима, Гиря Краківський підкотився до дверей, щось зробив із замком, відчинив.

— Добре є.

За мить в конторі довкола непритомного вбивці вже гуртувалися Магда, Віхура, Шацький і Тима — вони не відходили далеко.

— Довго ви, — пожалілася жінка. — Змерзла.

— А мені здалося, він вивалив усе швидко, — мовив Кошовий.

— Півгодини, — озвався Віхура. — Міг би довше. Коли б ще прогулялися під ручку з самою пані Богданович?

— Я так хвилювався, що мало не напустив у кальсони, — вставив Шацький.

Тима зареготав — зовсім не відповідно до моменту. Під шумок Гиря Краківський зник, розчинившись у листопадових сутінках.

Львів, червень 1916 року

Магда відсмикнула штори, широко прочиняючи вікно.

Хотіла провітрити помешкання, в якому ніхто не жив від листопада, але тільки впустила літню задуху. Клим став посеред зали, що водночас була кабінетом, узяв руки в боки, роззирнувся.

— Ніби вчора поїхали.

— Треба гарно подякувати панові Зінгеру.

Домовласник, коли вони їхали зі Львова, клявся й божився, що сюди нікого не пустить, окрім пані Зінгерової. Та, звільнивши