Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Ноги несли мене вглиб темного лісу, немов утікачку від власних почуттів. Очі застилали гарячі сльози, а серце калатало так, ніби ось-ось вирветься з грудей. Відчай, біль втрати, злість і образа змішалися в хаотичний коктейль суперечливих емоцій, який заповнював моє єство, не даючи дихати.

За ці роки я навчилася стримувати свої почуття, адже саме в них ховалася і моя сила, і моя слабкість. Але недостатньо. Зараз вони вирвалися з-під контролю, і я нічого не могла з цим вдіяти. Все ж таки я жива людина. Урешті-решт втома здолала мене.

Я притулилася спиною до стовбура старого дерева, повільно опускаючись додолу. Лікті вперлися в коліна, а обличчя скрушно сховалося в долонях. Закривши очі, я тихо схлипувала. Нічний ліс огортав мене своєю безтурботністю, і ця тиша ніби трохи заспокоювала мої розбурхані думки.

“Може, Глорія права? Можливо, мені дійсно подобається, коли мене всі жаліють?”

Я не знала, скільки часу просиділа в такій позі, але різкий шум порушив мій стан. Я підняла голову і блискавично схопилася на ноги. Та цього було недостатньо — я зреагувала надто пізно.

— Ну, здрастуй, Енжело Голден. Безмежно радий знову тебе бачити, — пролунав знайомий голос, сповнений зловісної іронії.

Мої очі налилися кров’ю від раптової хвилі люті. Переді мною стояв Леонардо. Вампір, який позбавив життя мою Меган. Вампір, чиє обличчя переслідувало мене в кошмарах уже стільки ночей.

Чоловік карикатурно вклонився, єхидна посмішка на його обличчі тільки підсилювала моє бажання стерти цю самовпевненість з його вуст.

— Ти…? — слова вирвалися з мого рота ледве чутним шепотом. Я не могла повірити своїм очам.

Так, він застав мене зненацька, але я вже давно не те наївне дівчисько, яким була колись. Я — боєць. Я — Страж.

Змахнувши кистю, я послала в зрадника закляття, що паралізує. На мить я помітила страх у його очах, але ця ілюзія швидко зникла, поступившись місцем зловтішному тріумфу. Леонардо засміявся. Його сміх, насичений отрутою і глузуванням, змусив мою кров закипіти.

— Ахахах! Невже ти думала, що я повний кретин, щоб сунутися до тебе з голими руками? Це навіть трохи образливо, — він повільно витер уявну сльозу з куточка ока, продовжуючи сміятися.

Я відчула, як моє закляття розсипалося на друзки, не досягнувши своєї мети. Це вибило мене з колії. “Добре, спробуємо магію Альвів”, — промайнуло в голові, і я зосередилася, вкладаючи в це закляття всю силу й волю. Але… нічого.

— Чорт! — прошепотіла я крізь стиснуті зуби.

Леонардо тільки голосніше розсміявся, його сміх, здавалося, огортав мене, пробираючи до кісток. У місячному світлі його обличчя здавалося ще моторошнішим, зловісним, наче вирваним зі страшного сну.

І тоді я побачила. Дрібничка, яку він тримав у руці, змусила мене зупинитися.

“Не може бути…”

Мої очі завмерли на криваво-червоному камені, що пульсував у його руці, ніби живий. Це було щось знайоме, щось, що я бачила в найгірших кошмарах.

Леонардо прослідкував за моїм поглядом. Його губи розпливлися в тріумфальній посмішці, яка аж ніяк не залишала сумнівів у його впевненості в перемозі.

— Бачу, ти впізнала цю дрібничку? — його голос звучав насмішкувато, але в ньому відчувався металевий відтінок загрози. — Сюрприз-сюрприз!

Він гордо потряс рукою з каменем, що переливався, наче всередині нього пульсувала кров. Камінь був характерної форми та кольору.

— Звідки в тебе “Багряна тиша”?! — голосно і з викликом проричала я, змушуючи себе стояти твердо, попри лють, що вирувала всередині. Я не можу дозволити йому побачити мою слабкість.

“Багряна тиша” — це давній і надзвичайно могутній артефакт. Кубічний камінь, що зберігся ще з часів правління Альвів, володів унікальними й жахливо сильними властивостями. Одна з них — блокування магії. Він міг зробити безсилим навіть найсильнішого мага.

Ці артефакти з усього світу збирали Шукачі, ретельно вивчали та потім відправляли до схованки Ордо — місця, захищеного магією, закляттями й фізичною охороною, настільки неприступного, що його називали “фортецею, якої немає”. Я була впевнена, що “Багряна тиша” знаходиться саме там. І не безпідставно: кілька місяців тому я особисто відвідала схованку і бачила його.

— Все дуже просто… — голос Леонардо пробив мої думки, і я побачила, як він, наче хижак, почав повільно наближатися до мене. Його рухи були небезпечні, впевнені, як у кішки, що полює на здобич.

Я відчула, як моє тіло хоче зробити крок назад. Але ні! Я не можу дозволити собі відступити. Я не здамся без бою!

— У підземеллі Ордо зберігається якісна підробка. Причому вже дуже давно, — промовив він, зупинившись на відстані кількох кроків. Його голос був переповнений зловтіхою.

Я відчула, як гнів і здивування блиснули в моїх очах. Він це помітив і тільки більше розсміявся. Тріумфальний, отруйний сміх різав мені вуха.

— І, зізнатися чесно, там не лише “Багряної тиші” не вистачає. Ахахах! — його слова були наче лезо, що врізалося в мою свідомість.

“Хворий виродок!” — думка пульсувала в голові. — “Як це можливо? Як же так вийшло, що Рада нічого не помітила?!”

Мене охопило відчуття, ніби земля йде з-під ніг. Ордо — це була наша гарантія безпеки, цитадель стабільності. Якщо Леонардо говорить правду, то це означає, що ми всі перебуваємо у більш вразливому становищі, ніж вважали раніше. Зрадників було виявлено ще чотири роки тому. Чи означає це, що в рядах Ордо з’явилися нові зрадники? Або, можливо, артефакти були підмінені задовго до того? Якщо так, то скільки артефактів у сховищі виявляться підробками?

Вампір стояв напроти мене. На його обличчі розквітав самовпевнений вискал переможця, але в глибині очей я помітила тінь нерішучості.

“Ось він, мій шанс.”

Леонардо наблизився, намагаючись схопити мене за руки, щоб надіти блокувальні браслети. Але я з усієї сили відштовхнула його, спритно ухилилася і завдала потужного удару. Він дезорієнтувався, зігнувся навпіл, корчачись від болю. Скориставшись миттю, я рвонула до його руки, намагаючись відібрати артефакт. Але вампір виявився швидшим — різким рухом відкинув мене вбік. Швидко згрупувавшись, я підхопилася і знову кинулася в атаку.