Читати книгу - "Міцний кулак туарегів"

Через два тижні після лихої бурі прийшла перша передвісниця наступаючої короткої й бурхливої гірської весни.

Лицарі й знатні юнаки, що приїхали з далеких передгір'їв, влаштували перед замком султанші турнір, хизуючись кавалерійською спритністю, силою рук та грізною підступністю ударів.

Хоч про це ніхто не говорив, але кожен знав, що султанша повинна вийти заміж. І хоч потім вона і її чоловік мали володарювати тільки до повноліття султанового сина Іменаса, кожен юнак доброго роду залюбки віддав би геть усе за титул амгара[59], за дев'ятнадцятилітню вродливу, знатну, хоробру й благородну жінку, якою була наша повелителька Фетум.

Турніри тривали до самої ночі. Одразу ж після боїв посеред двору збиралися жінки й співали імпровізованих любовних пісень, акомпануючи собі на старовинних лютнях. Молоді лицарі стояли півколом перед вродливими співачками, вбрані на їхню честь у свої найкоштовніші шати.

Після одного такого велелюдного свята нарешті підвелася султанша й мовила:

— Багато хто з вас просив моєї руки, але всі діставали одну й ту ж відповідь. Я пригнічена горем й дбаю тільки про свої удовині обов'язки. Залиште мене в моїй самотині до весни — до тієї пори, коли стада звичайно потребують досвідченої руки мужа й володаря. Але перш ніж хто цієї весни порядкуватиме нашими стадами, нам треба заплатити по рахунку…

— Помста!

— Хоч я й кажу тільки: заплатити по рахунку, але це означає, що той рахунок має бути підписаний кров'ю злочинця! Так, присягаюся життям мого осиротілого сина Іменаса, вашого майбутнього шейха: хто з вас принесе мені голову Бен Манзура, тому я стану дружиною!

Грізні, темні, закутані у запинала, воїни підвелися й під голосні вигуки потрясли важкими мечами, і на тих мечах на мить спалахнули червоні відблиски двох величезних вогнищ, вогняні омахи яких злетіли в нічне небо.

Так було складено лицарську присягу. А після наради, яка тривала цілу ніч, багато найдосвідченіших імргадів вирушили вдосвіта з Іделес, щоб простежити за ворогом і не лишити поза увагою жоден його порух. Адже наближався той день, коли ненависні шаанби мали переганяти свої численні стада верблюдів та коней, що зимували під захистком добре укріплених і озброєних оаз, до височин, вкритих буйною весняною зеленню.

Чваньковитий шейх Бен Манзур, суверенний володар північної Шаанби, теж змушений разом із своєю родиною вирушити слідом за челяддю, бо, за стародавнім непорушним законом, шейх пастушого племені — це передусім суверенний ватаг пастуших кочівель і поодиноких таборищ войовничого арабського племені.

Тому туареги послали розвідників аж до уаргельської долини й до гір, що здіймалися на північному заході за плоскогір'ям побіля Лагуата. Розвідники повідомляли далеко в гори про лаштування та постачання окремих сіл Шаанби.

Нарешті було повідомлено, що шаанби з першими сотнями верблюдів вирушили вгору до височин, а за ними незабаром мали податися й інші.

— Завтра рушимо в похід, щоб привезти тобі наш весільний дарунок! — оголосили розпалені вершники.

— У цей нерівний бій ви не підете без мене! Я вирушаю з вами в перших лавах гаркаху! — захоплено вигукнула Фетум.

До самого ранку в таборі панувало пожвавлення. А вранці й справді султанша на чолі трьохсот найзнатніших неодружених молодих ахаггарців у супроводі васалів і слуг племені вирушила проти підступного араба, певного, що ніяка сила в світі не зможе дістати його на його суверенній і багатолюдній території.

Вгодовані стада арабських шаанбів на густо заселеному передгір'ї завжди могли знайти порятунок в численних і добре захищених ксурах, тобто укріплених селах, та борджах — цитаделях, побудованих біля великих і повноводих колодязів на дні ущелин з прямовисними камінними берегами. Численні округлі невеличкі гори були надійним захистком і вигідними позиціями.

Пихаті, відважні й жорстокі шаанби — арабські кочівники, які в сімнадцятому столітті за нашим літочисленням захопили ці родючі сахарські пасовиська в розрізнених берберських племен, були певні, що їхній тил надійно прикривають високі гори Сахарського Атласу. Що з обох боків, на сході й на заході, їх захищають безводні піщані пустелі Великий Східний Ерг і Великий Західний Ерг. Через нестачу колодязів у ці недозірні пустелі не могло вирушити велике військо, бо воно безперечно загинуло б од спраги. А безмежні моря лиховісних барханів не дали б змоги відбитому ворогові повернутися крізь них до далекої домівки й колодязів.

Тож коли тил Шаанби так надійно був захищений високими горами на півночі, а вузькі перевали тих гір захопили ворожі загарбницькі війська французького короля, то середні гори, що належали Шаанбі, утворювали наче трикутник, спрямований вершиною на південь. По трьох кутах ту територію обороняли могутні міста. На півдні — Ель-Голеа. На північному сході — густо заселені долини та оази навколо туггуртської фортеці, де випасалися стада породистих бойових коней, славнозвісних своїм швидким чвалом. А між Ель-Голеа на південному куті і Туггуртом у глибокій улоговині лежала Уаргла — центр східної оборонної смуги Шаанби.

Західну частину цього уявного трикутника становили сім міст республіки Аль-Мзаб, що тулилася десь посеред сотень безладних долинок, вкритих голим гострим камінням. Крізь це каміння пролягала долина Мзаб з трьома тисячами штучних колодязів, видовбаних у твердому вапняку доломіті завглибшки 120, ба навіть і 160 метрів.

Так само, як Туггурт на сході, цей простір на заході замикала скеляста фортеця й місто Лагуат, чи Аль-Аруат, неприступне гірське гніздо арабських султанів Бену Лаарба, що лежало на височині 900 м над рівнем моря, під захистком високих гір Джебель Амур.

В означеному трикутнику, нахиленому від північного заходу до південного сходу, було близько десяти великих ущелин, одна поряд одної, які під час весняних та осінніх дощів ущерть наповнювалися водою. Колись тими ущелинами струмували могутні річки й ліворуч вливалися до повноводого Уед-Міа. Уед-Міа витікав на плоскогір'я Тадемаїт, на південь од Ель-Голеа, ніс свої води улоговиною уаргельського басейну, а біля Туггурта зливався з Ігаргаром — наймогутнішою рікою, що текла з ахаггарського масиву до казкового Трітонова моря. Про існування в сиву давнину цих морів та річок нині свідчить ціла низка південноалжірських і південнотуніських солоних озер, а також ті велетенські долини, до яких тепер лише в дощову пору стікають води з високих гір.

Навесні завжди доволі води для стада, що випасається на зелених берегах та на колишньому дні цих доісторичних