Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Василь Стус: життя як творчість 📚 - Українською

Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

363
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Василь Стус: життя як творчість" автора Дмитро Васильович Стус. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 150
Перейти на сторінку:
на кладовищі. Краща, кажуть, Дзюби. Він, Василь, помер десь у п'ятницю, заповівши права родині (про маму — 27 років у колгоспі і тепер „перший день по моїй смерті буде першим днем її жебрацького животіння“). Він, Симоненко, пише, що для літератури то невелика втрата — його смерть.

У суботу — в Одесі, в неділю — тут, у понеділок чи вівторок — у Львові — вечір пом'яти його.

У Києві в залі медіну[368] інкогніто майже проведено вечір. Світличний зробив доповідь, перед нею — в записі — „відійдіть Америки й Росії“, потім телеграми від Драча, Шевчука, Дрозда. Читались його вірші („Обеліски“). Шпигуни. Михайлина Коцюбинська прочитала „Голубу дистанцію“, Юрко[369] — „Спалений…“, Холодний — свою посвяту. Дуже добре виступив Сверстюк. Читав Шевченкове „Ісайя, глава 14“ студент КДУ і дружина Шевчукова, свій вірш читала „портативна“ Жиленко. Сьогодні почалися клопоти.

Сверстюк: на одному з вечорів у Черкасах Василь [Симоненко] мав більший успіх за Вінграновського.

Там: Яку Україну ви маєте на увазі? У мене вона одна. Коли у Вас є якась інша — назовіть. Будемо вибирати»[370].

Зустріч і стрімке зближення Василя Стуса з Іваном Світличним, що започаткувалося в грудневі дні 1963-го, можна сказати, де факто ввело Василя в коло шістдесятників та Клуб творчої молоді. Не встигнувши навіть як слід роззнайомитися з опозиційним, хоча й російськомовним, середовищем гуртожитку, Василь потрапляє зовсім до іншого кола — кола творчої української інтеліґенції, яка живе тими ж болями й надіями, що й він. Єдина зустріч зі смертельно хворим Симоненком, що радше відштовхнула від нього Василя Стуса, в той же час стала до певної міри знаковою, адже попри етичні застереження юнак із римським профілем не міг не відчути «в київській атмосфері високу громадянську напругу Симоненкового заповітного слова»[371]. Це було саме те, чого Василеві так бракувало в Донецьку й заради чого він їхав до Києва. Як твердить Євген Сверстюк, від «самого початку… він потрапив у те саме літературне середовище, в якому визрівав Симоненко, і читав той самий „самвидав“… Василь Стус став на шлях опозиції саме тоді, коли в повітрі запахло порохом і обережність стала надягати маску лояльности»[372].

Василю ж небезпека навіть імпонувала, бо примушувала тримати себе в тонусі. Добірне ж товариство, поміж якого досить швидко став своїм — як може стати «своїм» молодший товариш, який ще нічого не досяг[373], але подає неабиякі надії, — не лише сприяло остаточному закінченню внутрішнього визрівання, але й було неабияким стимулом подальшого росту.

Попри все, він лишався собою, тим же Василем, який був у Донецьку: безкомпромісним, відвертим, постійно зарядженим на роботу юнаком, який вірить у власні сили й навіть уявити не може, що не досягне успіху. Парадоксально, але все це дивовижним чином поєднувалося в ньому з реальною оцінкою досягнень і скромністю. Так, у вітальному листі до Ігоря Нижника від 25 грудня 1963 року Стус, ділячись враженнями від обговорення його віршів у Спілці письменників, пише: «Читав про обговорення? Тельнюк набрехав. Усе на вечорі вертілося навколо строкатої сорочки Холодного. Про нас мовчали, бо й не знали наших віршів присутні»[374]. Жодного хизування, жодного самовихваляння позитивним ставленням до власної творчости з боку хоча й молодого, але вже відомого критика Станіслава Тельнюка. Натомість — жорстка оцінка того, що відбулося, і навіть закид, мовляв, навіщо ж вигадувати!..

Цікавий цей лист ще одним. Уперше, здається, поет письмово згадує про увагу до власної персони з боку каральних органів: «То ж іще раз вітаю — може, й не тебе. Але ж хтось-таки прочитає (цікавих достобіса на світі): куди й не треба часом сунуть свої рильця! Тоді — вітаю чиєсь рильце. Щоб його кукурудзою загодовували так, як мене…»[375] Навіть попри горлівсько-донецькі грішки важко уявити, що аспірант першого року навчання відразу ж потрапив під прес КДБ, проте така ремарка свідчить принаймні про те, що вже були певні ситуації, що примусили Василя бути обережнішим (обережним він бути, на жаль, не вмів). Та й дружні стосунки зі Світличним, навряд чи залишилися непоміченими.

Що особливо вабило Василя до малесенької квартири Світличних, то це бібліотека. Стус і в Донецьку мав можливість читати «офіційно» й неофіційно заборонену чи вилучену літературу, але порівняно з бібліотекою Світличного це була крапля в морі. Тут — і філософія, і українські періодичні видання двадцятих-тридцятих років, і самвидав, і тамвидав, що потрапляв в Україну в тому числі й через Світличних.

Проте постать Івана Світличного була важливою не лише цим. Від 1964 року, особливо — після розгону Клубу творчої молоді, він більшість часу присвячує роботі з молодими українськими письменниками, критиками та художниками, прагнучи якось зберегти нове покоління творчої інтеліґенції, що в силу обставин суспільно-політичного життя країни нагально мусило визначитися, з якого вони боку барикад. Звісно, він не стимулював і не підштовхував нікого на існування поза офіціозом, але тим, хто там таки опинявся, простягав руку допомоги, об'єднував і гуртував довкола себе, допомагав не змарнувати свій талант і не скоритися розпачу.

Природним чином люди, які обирали кар'єру, відсіювалися, а довкола Світличного дедалі щільніше згуртовувалися ті, для кого молодіжні ідеали залишилися не порожньою декларацією, а стали сенсом життя. Так до цієї компанії потрапив і Василь Стус[376].

Можна з певністю говорити про те, що поміж усіх Василевих зустрічей саме знайомство з Іваном Світличним було найважливішим. Іван був чи не єдиною людиною, яка не лише не ставилася скептично до Стусових поетичних експериментів (захоплення донецьких друзів та товаришів по поетичній студії були малосуттєвими, бо Василь добре усвідомлював різницю рівнів), а навпаки, підтримувала їх, уселяла віру та давала наснагу після чергових «непублікацій».

Окремо варто сказати кілька слів про коло, що сформувалося довкола Світличного впродовж 1964—1965 років. У товаристві гуртувалися Людмила Семикіна та Василь Стус, Іван Дзюба та Галина Севрук, Вячеслав Чорновіл та Алла Горська, Микола Холодний та Лесь Танюк, Ліна Костенко та Роман Корогодський, Михайлина Коцюбинська та Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, приїжджали брати Горині та заходив Панас Заливаха. І для кожного в Івана знаходилося слово підтримки та час. Світличний настільки точно знаходив підхід до людини, що кожен був переконаний, що саме йому Іван Олексійович приділяє найбільше уваги. А коли вже сам Світличний із тобою возиться, то твоя творчість таки — не абищо. Після таких розмов у людей ніби виростали крила, з'являлися нові творчі ідеї та плани.

За кілька місяців Василь Стус став у цьому

1 ... 54 55 56 ... 150
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василь Стус: життя як творчість», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Василь Стус: життя як творчість"