Читати книгу - "Джури козака Швайки"

- Схоже, з Пилипом щось трапилось, - здогадався ворожбит.

Проте подався не за вовком, а рушив у протилежний бік - туди, де все ще сидів Остап з товариством.

Козаки саме снідали. Почувши новину, вони кинули все і миттю скочили на застояних коней.

- То, кажете, він подався до пана Кобильського? - ще раз перепитав Остап і перевірив, чи легко шабля вихоплюється з піхов.

- Та до нього ж, добра б тому панові не було, - відказав дід Кудьма. - Ет, казав же я Пилипові, щоб гнав просто на Переяслав!

- Не журіться, діду. Визволимо нашого товариша, хоч де б він був. Голови покладемо, а визволимо. Е-е, а ви куди? - вигукнув Остап, побачивши, як дід Кудьма сідлає коня.

- З вами поїду, - відказав дід і з зусиллям забрався в сідло. - І Санька з собою візьму. Бо вчуваю, що вам самим не впоратися з панськими посіпаками.

- Але ж вам не можна лишати Вовкулацький кут! - вигукнув Остап. - Ви ж тут повинні сидіти! Та й узагалі… роки ваші не ті, аби на конях гарцювати.

- Нічого, - відказав дід. - Раз можна. А за вовчиками Лимар догляне.

- Я ж бо, звісно, догляну, - сказав Лимар, який щойно вишкандибав у двір. - Тільки я, діду, краще б замість вас поїхав…

Проте дід Кудьма його вже не слухав. Він розвернув свого коня і подався за Барвінком. Козаки, стенувши плечима, мовчки подалися слідом. Позаду їхали Санько з Грициком.

Коли перед ними забовванів маєток пана Кобильського, дід Кудьма озирнувся на супутників і звелів:

- Мовчіть і нічому не дивуйтеся. Я стану переяславським старостою… - Потому перевів погляд на Санька й повів далі: - А ти, Саньку, мусиш підтримати мене, бо боюся, що сам не втну. Не забув, як?

- Не забув, - відказав Санько. - Треба навіювати всім, буцімто ви - переяславський староста.

- Еге ж. Ну, хлопці, з Богом!

Сторожовий челядник, що саме смачно пообідав, походжав біля воріт залізної брами і длубався тріскою в зубах. Нараз він остовпів, бо побачив гурт вершників, що галопом наближалися до маєтку. Він чкурнув за ворота і вже звідтіля войовниче зарепетував:

- Хто такі? Стрілятиму!

- Тобі що, повилазило? - поцікавився передній. Челядник зазирнув у щілину і зблід, бо впізнав у прибульцеві суворого переяславського старосту. А переяславський староста жартувати не любив. Ледь що - так огріє канчуком, що півроку будеш чухатися.

Проте цього разу переяславський староста канчуком розмахувати не поспішав. Лише коротко звелів:

- Поклич свого господаря!

Челядник стрілою майнув до палацу. За хвилю на ґанку з’явився напіводягнений пан Кобильський. З-за його плеча виглядало розгублене обличчя Тишкевича.

- Пане ясновельможний старосто! - вдарив об поли пан Кобильський і кинувся власноруч відчиняти ворота. - Ви до мене? Яка честь! Яка радість!

- Де Швайка? - суворим голосом запитав переяславський староста, і його холодний погляд пронизав Кобильського наскрізь.

Той зіщулився. Хотів було запевнити, що ніякий Швайка до нього не заїжджав, проте рука його вже вказувала на кам’яний льох.

- Т-там…

- Приведіть його!

Два челядники, обганяючи один одного, кинулися до льоху. А ще за хвилину звідтіль вийшов Швайка. Одежа на ньому була роздерта, обличчя вкрилося струпами і плямами засохлої крові.

- А тепер виведіть його коня! - звелів переяславський староста.

Невдовзі Швайка вже гарцював на своєму Вітрику.

- І шаблю принесіть! - це вже він звелів челядникам.

А дід Кудьма гарячково розмірковував, як йому бути далі. Зарубати цю товсту тварюку і його за проданців? Було б незле, але тоді по всіх усюдах розійдеться поголос, що козаки з плавнів порішили вельможного пана. А це означало, що вони, окрім, ординців, матимуть ворогами ще й своїх глитаїв… Ні, рубати пана Кобильського поки що в жодному разі не можна. Але що тоді можна?

Отак розмірковував дід Кудьма і водночас ні на мить не спускав напруженого погляду з пана Кобильського та його челяді. Відведеш очі - прийдуть вони до тями і тоді вже козакам буде непереливки.

Дивився дід і з жахом відчував, що його полишають останні сили. Та зненацька йому наче навіяв хтось: дід Кудьма побачив старого товариша Кібчика, який шмагав свого онука Дурну Силу… Посміхнувся старий ворожбит, хотів перевести вдячний погляд на Санька - це ж бо була його підказка, - але не мав часу. Тож лише кашлянув і звернувся до Тишкевича:

- Ану, як тебе там…

- Це Тишкевич, - підказав Швайка і люто зиркнув на схилену постать старшого челядника. - Найбільша з тутешніх сволот…

Проте дід помахом руки зупинив його і повів далі:

- Візьми он ту ломаку, що біля стайні, і добряче пройдися по спині свого хазяїна.

- Ясновельможний пане! - Кобильський благально приклав руки до грудей. - Ви не посмієте…

Проте челядники вже повалили свого повелителя на сніг, а Тишкевич з хеканням опустив дрюка трохи нижче спини пана Кобильського. Той стріпнувся і тоненьким голосом вереснув:

- Ой! За що?

«Ще йому вліпи, ще! - подумки наказував Санько Тишкевичу. Хлопець навіть не помітив, як раптово заплющив очі дід Кудьма, як похитнувся в сідлі і, мабуть, упав би, якби його не підтримав Швайка. - Отак йому! Хай знає!»

А з вікон маєтку, з дверей хлівів, льохів та клунь визирала решта челядників. Дехто з них гарячково протирав очі, бо не йняв віри побаченому. І на те були підстави. Біля воріт сиділо на конях кілька бідно зодягнених вершників і спостерігали, як посеред двору старший челядник Тишкевич проходжувався ломакою по спині свого ясновельможного пана.

- Хех! - широко замахувався Тишкевич.

- Ой-ой-ой! - скрикував пан Кобильський.

- Хех!

- Ой, мамо!

Тишкевич так розходився, що не одразу й завважив, як вершники розвернули коней і розчинилися в сутінках. А коли врешті усвідомив, що він чинить - уся його спина вкрилася крижаним потом. Це ж… це ж нечувано! Як воно трапилося, що його укоханий пан, мов останній холоп, лежить зі спущеними штанами посеред двору в кізяках, а він, Тишкевич, шмагає його?

Таке не пробачають. За таке пан може скарати на смерть. Що ж робити?

- Ой-ой-ой… - стогнав пан Кобильський і щулився в очікуванні чергового удару дубця. Проте його не було. Пан Кобильський боязко повів очима ліворуч, праворуч… Нараз завважив, як Тишкевич відкинув ломаку, тоді кинувся до стайні, вивів найшвидшого коня і, не сідлаючи,