Читати книгу - "У черзі за святою водою"

Учасники міжнародних програм на території США мають змогу познайомитися й потоваришувати не так з американцями, як із запрошеними з інших країн. Іноді між колегами з віддалених країн виникає своєрідна дружба, яка триває й потім. І спілкування між далекими друзями зовсім не таке, як із колегами-співвітчизниками.

Таке своєрідне спілкування виникло у мене з чилійською письменницею Алехандрою Костаманья — авторкою трьох романів і численних коротких оповідань, такою самою, як і я, її українська колега. Але кількісна подібність — річ другорядна. Як виявилось, Алехандра також написала ро­ман, де намагається збагнути, що таке найстрашніший біблійний гріх — зрада, і чи є актуальним таке трактування зради сьогодні. Вона також намагається розібратися, що ж відбувалося в душах тих, хто так чи так опинився в коловерті найчорніших справ своєї епохи.

Чорні часи Чилі були зовсім недавно. Диктатори роблять дуже лихі послуги своїм народам — ця банальна фраза стосується не лише внутрішньої ситуації країн із диктатурою на чолі, а й міжнародного іміджу таких країн. Для нас Чилі асоціюється не так із Габріелою Містраль, премію імені якої, до речі, отримала Алехандра, як із генералом Піночетом. Всі, хто старше певного віку, не можуть не пам’ятати тривожних репортажів у вересні 1973 року про заколот у Чилі, про вбивство Сальвадора Альєнде і про прихід до влади кривавого диктатора. Попри весь вульгарний ідеологізм радянського висвітлення міжнародних подій, тоді, в 73-му, неймовірним чином відчувалося: схвильовані голоси міжнародних оглядачів цього разу кажуть правду. У Чилі вбивають справедливість і сумління, до влади приходять відверто темні сили.

А потім, коли проминуло багато років, коли в усьому світі сталися великі зміни, і в пострадянському медіа-просторі стало правилом хорошого тону говорити неодмінно все навпаки стосовно до того, що говорилося в радянські часи, по українському телебаченні пройшло слиняве ін­терв’ю популярного українського журналіста з генералом Піно­четом, мовляв, який він чудовий, дідусь Августо, батько нації, його просто змусили застосувати силу проти недолугого Альєнде; адже останній посягнув на святе: щоб нагодувати напівзлочинних марґіналів-пролетарів, урізав достаток середнього класу.

— А як воно було насправді, Алехандро? Чи було вам добре за генерала Піночета? Чи згадуєте ви його із вдячністю?

— Мені було тільки три роки, коли він доступився до влади. Але в моїй родині завжди була жива пам’ять про ті події. Про них говорили пошепки, але говорили завжди. А чи могло бути добре в країні з комендантською годиною? Протягом десятиріч ми не мали права з’являтися на вулиці після восьмої. Якщо десь затримувалися, мали ночувати в когось.

Он воно як! До такого не домудрувався навіть дядя Джо, як на Заході іменують Йосипа (Джозефа) Сталіна.

— То як же ви ходили до театрів? — розгублено питаю я.

Виявляється, вечірніх вистав у театрах Чилі за Піночета не було, тільки дитячі по неділях. (Знову з «вдячністю» згадуєш дядю Джо, за якого театри, принаймні у столиці, процвітали). А коли диктатура Піночета порядком розхиталася, Алехандра, студенткою, брала участь у її поваленні й пишається цим.

— Ми розповсюджували листівки, брали участь у демон­страціях, які розганяли так, як ти це бачила по телебаченню, потрапляли до в’язниці. То були несерйозні ув’язнення, нас дуже скоро випускали, але тоді, в молоді роки, ми були готові до справжніх репресій. Але що таке чилійські тюрми і які там клозети, я побачила зсередини, — сміється Алехандра.

У мене немає відповідного персонального досвіду щодо українських в’язниць, але, гадаю, це ще одна цята дотикання між Чилі та Україною. В Латинській Америці є такі неймовірно кричущі злидні, до яких Україна тільки почала впевнено й неухильно рухатися.

— У Сантьяго-де-Чилі є квартали, куди краще не ходити навіть удень, — розповідає Алехандра, — мешканці першого світу навіть уявити не можуть, що таке буває: величезні родини живуть в одній кімнаті, всі сплять в одному ліжку.

Я знаю, що багато хто з моїх співвітчизників скаже у відповідь на це: в СРСР було те саме. Особливо в перші роки по війні прокляте квартирне питання було жахливо невирішеним, багато мільйонів моїх співгромадян, попри зворушливу «турботу КПРС», жили по 5–6 душ в одній кімнаті, були й такі, хто спали в ліжку по черзі. Як на мене, тодішні радянські злидні відрізняються від латиноамериканських тим, що діти тих жахливих комуналок все-таки не один рік ходили до шкіл, на відміну від дітей злиденних передмість Сант-Яго. Формально середня школа для них існує, але, якщо батьки вважають за потрібне посилати своїх дітей жебракувати, а не до школи, то так воно й буде.

— Наша освіта дуже добра, — розповідає Алехандра, — наші коледжі та університети підтримують зв’язок із навчальними закладами Північної Америки та Європи, але вчитися там можна тільки за гроші. І ніяких стипендій для обдарованих дітей із незаможних родин. Вони просто не мають змоги виявити своїх обдаровань, хіба що в жебракуванні та крадіжках.

Сама Алехандра закінчила факультет журналістики в уні­верситеті Сантьяго-де-Чилі. Її батьки мали змогу платити за її навчання — мати викладала математику в університеті, вітчим працював у представництві ООН. Вони — з середнього класу, що його нібито образив Сальвадор Альєнде. І вони з кола ліберальних інтелектуалів, які, звісно ж, боялись носити квіти до його могили 11 вересня, щоби не втратити престижну роботу, але завжди у вузькому колі висловлювали захоплення