Читати книгу - "Успішні виступи на TED"

• усіх дітей, які хочуть стати впевненими у собі;

• усіх випускників, які свідомо обирають кар’єру;

• усіх, хто хоче досягнути успіхів у роботі;

• усіх, хто не байдужий до якоїсь проблеми;

• усіх, хто хоче заробити репутацію;

• усіх, хто хоче спілкуватися з однодумцями по всьому світу;

• усіх, хто хоче швидше досягти результату;

• усіх, хто хоче увійти в історію;

• усіх. Крапка.

Найкращий спосіб довести це — описати свій шлях навчання за останні два десятки років. Цей період цілком змінив моє розуміння важливості публічних виступів і їхнього майбутнього. Тож повернімося у середу 18 лютого 1998 року в Монтерей, Каліфорнія, де я вперше відвідав TED.

Тоді усі конференції мені здавалися необхідним злом. Ви мусите годинами вислуховувати нудні виступи і презентації, аби зустрітися із важливими для вас людьми. Але моя добра подруга Санні Бейтс, одна з найбільш комунікабельних людей у світі, запевнила, що TED — зовсім інше, і мені варто хоч раз на це подивитися.

Наприкінці першого дня конференції я почувався дещо збентеженим. Я прослухав короткі виступи програміста, морського біолога, архітектора, підприємця і графічного дизайнера. Це були добрі виступи, але я намагався зрозуміти, як вони стосуються мене. Я працював у ЗМІ. Видавав журнали. Як це могло поліпшити мою роботу?

1984 року Річард «Рікі» Вурман і Гаррі Маркс заснували TED, бо вважали, що між технологіями, розвагами і дизайном існує міцний зв’язок (звідси й назва TED, як згадувалося раніше). У цьому був сенс. Того року Apple випустила перший комп’ютер Macintosh, а Sony презентувала перший компакт-диск. Обидва винаходи сягали своїм корінням у всі три галузі. Що ж буде, якщо поєднати зусилля технологій, індустрії розваг і дизайну! А якщо розробники створять привабливіший продукт, узявши до уваги ідеї дизайнерів і фахівців з індустрії розваг? Якщо архітектори, дизайнери і керманичі індустрії розваг побачать нові можливості, ознайомившись із досягненнями у сфері технологій?

Так воно і сталося. Після невпевненого початку і особистого конфлікту засновників (що змусило Гаррі продати свою половину акцій Рікі всього за долар) TED піднісся у 1990-х — у добу популярності мультимедійних компакт-дисків, журналу Wired[24] і становлення інтернету. Ще до цього Рікі створив термін «інформаційна архітектура» і перейнявся ідеєю перетворення складного знання на зрозуміле. Саме ця одержимість допомогла спікерам подивитися на свої промови по-іншому: як зробити їх цікавими й актуальними для аудиторії непрофесіоналів. Проте Рікі мав й іншу рису характеру, що непрямо вплинула на успіх TED: нетерплячість.

Рікі швидко стомлювався від довгих промов. Із кожним роком він встановлював все менший і менший ліміт часу для спікерів. Він просто виходив на сцену і зупиняв людей, які виступали надто довго. Він також заборонив запитання від аудиторії: на його думку, набагато цікавіше вислухати наступного спікера, ніж терпіти саморекламу під виглядом відповідей на запитання від чергового глядача. Можливо, це когось і дратувало, але для аудиторії в цілому Рікі був справжньою знахідкою. Він створив динамічну програму. Тепер глядачі могли примиритися з безглуздою промовою, адже точно знали, що вона скоро скінчиться.

На другий день конференції я по-справжньому оцінив формат коротких промов, однак усе ще не був певен щодо їхнього стосунку до мене і моєї роботи. Тем було безліч: відеоігри для дівчаток, дизайн стільців, новий спосіб навчання у 3D, літак на сонячних батареях... Вони змінювали одна одну в шаленому темпі. Я був у захваті від того, як багато у світі різних знань. І тут щось почало прояснятися. Коментар спікера в одній галузі якось перегукувався з коментарем вчорашнього спікера із зовсім іншої галузі. Я ще не міг зібрати все докупи, але в мені вже зароджувалася цікавість.

Більшість конференцій присвячені якійсь одній галузі чи сфері знання. Усі розуміють одне одного і вже мають певну спільну базу, тому спікери глибоко занурюються в тему і її конкретні аспекти. Коли ж теми і глядачі належать до різних галузей, мета спікера не вичерпно розкрити зміст теми, а зробити її доступною для інших. Зробити цікавою. Зробити важливою. І це зазвичай можна встигнути менш як за 20 хвилин. Чудово! Непрофесіонал не витратить на вас більше часу. Як глядачі ми краще б послухали 45 хвилин або годину про щось, що вивчаємо або з чим працюємо. Але подарувати стільки часу комусь, хто навіть не пов’язаний з нашою роботою? Виключено. У добі для цього не вистачить годин.

На третій день трапилося щось вкрай дивовижне. Мій перезбуджений мозок почав іскритися. Із кожним новим спікером я відчував усе більше потрясіння. Ідеї з однієї промови неймовірним чином поєднувалися з ідеями двох попередніх днів.

А потім на сцену вийшла Еймі Маллінз.

Коли Еймі був лише рік, їй ампутували обидві ноги. Це не зупинило її на шляху до повноцінного життя. Вона сиділа на сцені і розповідала, як три роки тому на першому курсі коледжу брала участь у своїх перших спринтерських змаганнях і як за допомогою прекрасних спринтерських ніг тріумфально пройшла відбір до параолімпійської збірної США. І після цих слів вона буденно зняла протези і показала, як легко замінює їх на ноги іншого призначення.

Еймі розповідала про свій несподіваний успіх і прикрі невдачі, а я сидів на останніх рядах і, на превеликий подив, не міг зупинити сліз. Вона була така жива, у неї ще стільки всього попереду! Еймі уособлювала те, про що я не раз думав минулого тижня: кожна людина — господар своєї долі. Байдуже, як склалося ваше життя — завжди є спосіб зробити його самому і вплинути цим на інших.

Конференція добігла кінця. І я зрозумів, чому вона така важлива. Нові знання захоплювали. Мене переповнювали нові ідеї і можливості — як колись дуже давно. Я наче повернувся додому.

За два роки я почув, що Рікі Вурман збирається продати конференцію. «Я мушу її купити!» — ця думка не полишала мене. Усе своє підприємницьке життя я керувався мантрою «іди за пристрастю». Не моєю пристрастю — чужою. Якщо я знаходив щось, чим