Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

І тут Ратмир став робити дещо дивовижне і моторошне — він повів рукою вздовж хребта хворого, а тоді кілька разів несильно натиснув на якісь місця. До моїх вух долинув гучний хрускіт, а ще звук, мовби щось зростається. Ніхто в палаті, здавалось, не дихав.

Нарешті Стожар випрямився і поглянув на лікарів.

— Не треба більше конструкцій, просто примотайте спину до прямої дошки, і хай він лежить так з тиждень. Цей час потрібен, аби його хребці затверділи, бо я їх трохи підлатав, та латки на тріщинах ще свіжі. Тоді можна помалу дозволяти вставати. Наступний.

Ратмир не всім міг допомогти. В одного з чоловіків, що впав із даху, хребці в попереку перетворилися на скалки, і його повністю паралізувало. З ним Стожар сидів найдовше — він водив долонями над спиною постраждалого, а в ній щось повсякчас то лускало, то тріщало. Зрештою, чоловік отримав змогу ворушити руками — повільно, але цілком справно. Та спина й ноги лишились нерухомими. А з деким не вдавалось і таке.

Наступна палата була жіночою. Там були й старші жінки, й молоді дівчата. Я червонів, споглядаючи, як Ратмир, для якого то було суто професійною і звичною справою, оглядав майже цілковито оголених хворих. Ніколи не думав, що вперше побачу жінку без сорочки саме в лікарні. Та ще й що буде вона з такими переломами.

Коли я ще мешкав із батьками, то часом, постаравшись, міг поглянути на людей і відчути їх емоції. Бувало, навіть думки. І ось, коли Ратмир саме оглядав якогось дідуся, я спробував було... аж тут:

— Чорногоре, не смій! Коли я казав, що ти маєш сьогодні спостерігати, то малося на увазі, що ти робитимеш це людськими очима.

Ратмирів вигук всіх злякав, і мене також, та перечити я не наважився.

Перший поверх було пройдено за чотири години. На ньому лежало шістдесят хворих, з них Ратмир взагалі не зумів допомогти десятьом, а ще п’ятнадцятьом полегшив долю, як тому чоловікові з паралічем.

Але тридцять п’ять поставив на ноги, хай навіть декому ще доведеться полежати нерухомо чи бути дуже обережним із рухами.

І це було настільки неймовірно та захопливо, що я не міг відвести погляду від Стожара. Але тут же помітив, що вперше з нашого знайомства сповнений спокійної, але такої потужної внутрішньої енергії Ратмир став блідим, як полотно. На його скронях виступив піт, а пальці ледь помітно трусились.

— Мені потрібно перепочити.

І він перепочив — буквально півгодини. Вочевидь, тут всі знали особливості харчування Стожарів, бо коли ми з двома лікарями сіли на лаву в саду, якась завбачлива доглядачка принесла тацю з ароматним трав’яним чаєм, а також тарелями з сиром, овочами, фруктами та хлібом. Поївши, Ратмир став виглядати краще. Та попереду нас ще чекало три поверхи.

Вийшли ми з лікарні, коли на вулиці вже запала пітьма. І я даремно переймався тим, що треба буде вертатись довгою дорогою догори — мій побратим був надто виснаженим. Нас завезли до Обителі на одному з лікарських возів. Я лежав на ньому поряд із Ратмиром, відчуваючи спиною солом’яний матрац, а над головами в нас мерехтіли, трохи підстрибуючи через вибоїни на дорозі, зорі.

Такого насиченого втомою і дивами дня я ще не мав.

— Зосередься краще. Ти лінуєшся.

Тихий голос Верена, коли в ньому звучало зауваження, боляче вдаряв по вухах. Я прикипів очима до скельця, яке норовило вислизнути зі спітнілих пальців. Текст, який я читав через нього, розпливався. Книга не хотіла читатись...

Книга. Не хотіла. Читатись.

Таке узагалі буває?!

— Це особливо давній манускрипт, йому понад півтори тисячі років. Звичайно ж, він не хоче відкривати свій вміст перед тим, хто не в змозі зорганізувати свій розум та думки. Зріла книга потребує зрілого читача.

Отут я вже відчув злість. Зрілого читача! То не треба було забирати мене з дому на два роки раніше!

Хоча... насправді то я зопалу так подумав. Насправді мені подобалося бути тут. Навіть тоді, коли завдання в навчанні випадали якісь не надто цікаві або дуже складні. От як зараз.

Переді мною лежала книга, написана Стожаром Полевієм. За дві години, що ми з Вереном провели в бібліотеці, я зумів прочитати тільки два речення:

«Книга ця написана Стожаром Полевієм у Колісії, столиці величної Патрійської держави. Розповідь розпочато 375-року від дня, коли Земовита було омито сльозою велета і він отримав свій дар».

Тобто геть нічого цікавого і нового я не дізнався. А треба було. Бо план на сьогодні — бодай перша сторінка.

Насправді Кришталь Стожарів, оте