Читати книгу - "Острів Каміно"

— Свідків не було?

— Жодного. Обидва рази пішов непоміченим.

— Чудово. Де ти зараз?

— Їду. Буду на місці за п’ять годин.

— Поспішай. Завтра буде весело.

Рукер увійшов у книжкову крамницю за п’ять хвилин шоста й удав, що проглядає книги. Інших клієнтів не було, а продавчиня вже пішла. Оскар нервово копирсався в чомусь за прилавком, утім не зводячи очей з відвідувача. Рівно о шостій він сказав:

— Даруйте, пане — ми на сьогодні зачиняємося.

Цієї ж миті ввійшов Денні, зачинив за собою двері і перегорнув табличку з написом «Зачинено». Поглянувши на Оскара, він указав йому на Рукера:

— Він зі мною, — а тоді запитав:— Ми одні?

— Так.

— Гаразд, тоді лишаймось тут.

Денні підійшов до Оскара й зупинився на відстані витягнутої руки. Рукер зробив те саме. Обидва мовчки дивилися на нього, і ніхто не рухався. Нарешті Денні промовив:

— Ну що, Оскаре, ти мав час подумати. Що вирішив?

— Ви маєте пообіцяти, що нікому про мене не розповісте.

— Я нічого не маю обіцяти,— гаркнув Денні.— Але я вже казав, що ніхто нічого не дізнається. І навіщо мені видавати тебе? Мені потрібні лише рукописи, Оскаре. Скажи, кому ти їх продав, і більше ніколи мене не побачиш. Але сам знаєш: якщо збрешеш, я повернуся.

Оскар знав. Оскар вірив. Тієї жахливої миті йому хотілося лише одного — назавжди здихатися цього хлопця. Заплющивши очі, він промовив:

— Я продав їх торговцеві на ім’я Брюс Кейбл, власнику успішної книгарні на острові Каміно, штат Флорида.

Денні посміхнувся й запитав:

— І скільки він заплатив?

— Мільйон.

— Молодець, Оскаре. Непоганий навар.

— Чи не могли б ви тепер піти?

Денні й Рукер не рухалися й пильно дивилися на нього. Довгі десять секунд Оскар думав, що йому кінець. Його серце калатало в грудях, і він не міг навіть вдихнути.

Потім вони обернулися і, не кажучи ні слова, вийшли.

Опинитися всередині «Провансу у Ноель» було все одно, що потрапити на сторінку однієї з її барвистих ілюстрованих книжок. Перша зала була заповнена сільськими меблями, шафами-гардеробами, комодами, буфетами й кріслами, зручно розташованими на підлозі, вимощеній старовинною кам’яною плиткою. Бічні столики біля стін були заставлені старими глечиками, горщиками й кошиками. Гіпсові стіни персикового кольору були прикрашені канделябрами, тьмяними дзеркалами й вицвілими портретами давно забутих баронів і їхніх сімей. Ароматичні свічки наповнювали приміщення густим запахом ванілі. З дерев’яно-гіпсової стелі гронами звисали люстри. Звідкись із прихованих динаміків тихо лунала оперна музика. У бічній кімнаті погляд Мерсер привабив довгий вузький стіл для дегустації вин, накритий для вечері, заставлений тарілками й мисками жовтого й оливкового кольорів — головних барв прованського сільського посуду. Під стіною біля переднього вікна стояв письмовий стіл — чудовий зразок ручного розпису, який, за планом, Мерсер мала «страшенно захотіти придбати». За словами Елейн, він продавався за три тисячі доларів й ідеально підходив для їхніх цілей.

Вивчивши всі чотири книги, написані Ноель, Мерсер легко орієнтувалася у виставлених на продаж меблях і приладах. Вона милувалася письмовим столом, коли в залу ввійшла Ноель і сказала:

— Ой, добридень, Мерсер! Який приємний сюрприз,— вона привітала її, цьомкнувши в обидві щоки, як заведено у французів.

— Тут просто дивовижно!— промовила Мерсер майже благоговійно.

— Ласкаво прошу до Провансу. Що вас сюди привело?

— О, я просто зайшла поглянути. Я в захваті від цього стола,— вона торкнулася письмового стола. У книгах Ноель таких було принаймні три.

— Я знайшла його на ринку в селі Боньє, неподалік від Авіньйона. Вам би такий згодився: він ідеально підходить для вашої роботи.

— Спочатку мені треба щось заробити на продажах своїх книжок.