Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Чужинець в Олондрії (ЛП) 📚 - Українською

Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

298
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чужинець в Олондрії (ЛП)" автора Софія Саматар. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 120
Перейти на сторінку:
тільки одна скриня, і Миросу, моєму племіннику й камердинеру, наказано викинути її, якщо нас переслідуватимуть.

Я згадав, що це ім'я належить безтурботному привабливому молодику, який першим вивів мене з Домів.

— Мирос тут?

— Так, але не про це мова. Послухай. Ми уникатимемо корчем, де лише зможемо, принаймні поки не потрапимо до села Нуїллен, на східному краю Долини. Там ми влаштуємо Ярмарок. Це зрозуміло?

— Так.

— Скоріш за все, це не завадить Телкановій гвардії нас знайти. Ми — досить помітний загін, принаймні тебе й мене легко впізнати. Я кажу це без смирення й без марнославства, не хочу ані полестити, ані засудити тебе. Ми маємо бути готові до зустрічі з небезпекою. Маємо припускати, що нас знайдуть.

Човен зрадницьки гойднувся піді мною.

— А як же ж друзі вашої пані? Всі оті розмови про її силу? Ви казали, що буде легко.

— Так і буде, так і буде, жодного сумніву, — заспокоїв він мене, погладжуючи мою руку; його нігті чіплялися за вишивку на камзолі, що його він мені дав.

Я прибрав руку.

— Кажіть прямо. Нас знайдуть чи ні?

— Я не кидаю кісток, — відповів він, сміючись. — Бог Оракулів не має підстав любити мене. Я кажу, що це буде легко, бо я в це вірю. І ще я кажу, що ми маємо припускати, що нас знайдуть, бо в це я також вірю.

Поки ми розмовляли, небо трохи посвітлішало; капюшон жерця чорнів на тлі близького світанку. Коли він зробив рух, аби скласти руки, вони видалися зовсім білими.

— І що станеться, якщо нас знайдуть? — гостро запитав я.

— Для тебе наслідком будуть Сірі Доми. Довічно. Для мене… — Він знизав плечима, усміхнувся сліпучо — наче разком перлів сяйнув. — Я не боюся темного місця.


* * *

Перед світанком Орем зник під палубою, і, як день міняється місцем з ніччю, так на палубу піднявся Мирос, що раз по раз позіхав і тер очі. Побачивши мене, заусміхався широко.

— Доброго ранку, евнеаньї, — гукнув він, незграбно вимовляючи незвичне слово, і заходився витирати долоні об поли своєї простої льняної туніки.

— Називай мене, будь ласка, на ім'я.

— О, так значно краще! — відповів він з явною полегшею. — А як тобі на ім'я? Шевас?

Я мимоволі зареготав — шевас олондрійською означає «ріпа».

— Джевік Тіомський.

— Добре! Але, якщо не заперечуєш, я залишу в спокої місце твого народження, бо для мого неповороткого язика це надто тонкий звук. А ось «Джевік» — то інша справа.

Він вимовив це як «Шевік», так само, як вимовляв мій метр — зрештою, так вимовляли всі олондрійці, за винятком Тіалон, у якої було вухо музиканта. Він відтяг мене за руку з того місця, де за мить прохурчало поворотне вітрило, і ми удвох, спершись на бортові поручні, спостерігали, як місто набирає обрисів. Мирос був зовсім не схожий на свого дядька: жрець — білошкірий і темноволосий, а Мирос — кучерявий шатен із золотавою шкірою племені латів, народу Долини. Він лише нещодавно приєднався до дядькових слуг — щоб уникнути якихось неприємностей, як було зрозуміло з його ухильних відповідей і нервового мацання перлини у мочці вуха.

— Я зовсім не розуміюся на камердинерській службі, — похмуро додав він. — Лишень сподіваюся, що на нагір’ях зможемо трохи пополювати. Був би я вдома, міг би полювати в Келевейні з іншими своїми дядьками… Але я сам винен. Покинути свій дім — це завжди помилка. — Згадавши мою ситуацію, він виправився: — Я маю на увазі себе і таких людей, як я, неосвічених, ні на що не здатних, окрім як на неробство…

Я засміявся і сказав, що він таки правий.

— Мені й самому слід було залишитися вдома.

На останніх словах печаль стисла мені горло.

За хвилину я опанував себе і продовжив:

— Але, як би там не було, ти при своєму дядькові, при жерцеві. Ти, мабуть, захоплюєшся ним.

Мирос витріщився на мене; сказане чи то розсмішило, чи то вразило його. Він озирнувся туди-сюди, а тоді нахилився мені до вуха і прошепотів голосно й лукаво, скидаючись на сценічного злочинця:

— Захоплююся?! Та я ненавиджу його, як кольку в печінках.


* * *

«Евмені — це Евмені, Кестенья — це Кестенья, але Долина — це Олондрія». Так писав Фірдред Бейнський про Файяліт, чи «Долину»; і його слова, здавалося, бриніли в повітрі, що кинулося нам назустріч на відмитих до білого східцях, що вели у місто. Моєю шкірою пробіг дрож на його дотик, а дух мій піднісся. Надто вже великих зусиль треба було б докласти, аби почуватися нещасним у цей прозорий ранок, бувши перенесеним із Сірих Домів у Етендрію, місто, розташоване між Долиною та морем, місто, знане своїм виробництвом солодощів, де навіть сам тиньк дихає ароматом мигдалевого тіста. Мирос кинувся наймати карету, а мене залишив під тамариндовим деревом разом із жерцем, що мовчки сидів на своїй подорожній скрині, насунувши капюшон аж до губ; явно не втішений прегарним ранком, він, як тільки Мирос повернувся, заліз в карету і захряснув дверцята.

— Що це з ним? — запитав я Мироса пошепки.

— Що? З ним? Все добре. Поглянь лишень на цю красу!

Мирос впав у екстаз на вид елегантних, молочно-білих коней. Він запросив

1 ... 54 55 56 ... 120
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чужинець в Олондрії (ЛП)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чужинець в Олондрії (ЛП)"