Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Я зайшов збоку, там був чорний вхід із будиночка. Відчинив його булавкою, яку носив із собою про всяк випадок. Пройшов усередину, почув хрипіння.

— Ти прийшла мене вбивати, дурне дівча! Ти хотіла вбити барона Балтику, — слизький шелест, що означав сміх. Я зазирнув до кабінету. Афродіта смикалася на підлозі, оплетена щупальцями чудовиська. — Як ти втекла? Тобі допоміг той дурень у шароварах? Я одразу зрозумів, що він не з Січі! Зараз накажу його спіймати і привести сюди!

Я хотів завадити, коли відчув, що щось уперлося мені в спину. Щось схоже на дуло рушниці. Карлик! Як же я забув того клопа?

— Руки догори! — сказав карлик. — Бароне, я спіймав цього покидька!

— О, та він тут? — зрадів Балтика.

Мені залишалося сподіватися, що карлику незручно тримати рушницю маленькими долонями і він не зможе натиснути на гачок достатньо швидко. Я різко крутнувся, постріл обпік мені спину, але не більше. А ось барон застогнав. Здається, карлик поцілив його! Удар, карлик полетів у куток, я заскочив до кімнати.

— Стій, інакше я вб’ю її! — заверещав барон. Я побачив, як зі слизу виліз великий дзьоб, що навис над головою Афродіти. Він справді міг її вбити.

Графиня закрутила головою, говорити не могла, бо її рот був заліплений щупальцем. Вона подавала знак, щоб я стріляв, убив чудовисько, незважаючи ні на що. Але я не міг нею ризикувати.

— Поклади браунінг! — наказав барон.

Я кивнув. Обережно став класти зброю, коли графиня несподівано вивернулася і пірнула головою під одне зі щупалець чудовиська. Я вихопив шаблю і рубонув. Барон устиг ударити дзьобом, але удар попав на його ж щупальце, а потім барон перетворився на шматки. Я сік його, наче капусту восени. Очищав графиню, наче качан. Нарешті зрізав усі щупальця. Графиня підхопилася, витерла рот від слизу і поцілувала мене. Узяла в мене шаблю і докришила барона.

— А ось тепер можна і тікати! — Вона усміхалася, її очі горіли від задоволення. Шалена дівка.

— Ходімо до коней, — сказав я.

— Ні, їдьмо у будинку! Тільки підкинь вугілля! — Афродита зареготала.

— Що? — здивувався я.

— Ось дивися. — Вона пройшла, і я побачив щось схоже на кабіну. — В будинку встановлений паровий котел, і він може пересуватися самотужки.

— Ми будемо дуже помітними!

— Барон частенько їздив Торжищем, не хвилюйся. Давай вугілля!

Я відкрив пічку і почав кидати туди вугілля. Вогонь спалахнув.

— Ще, ще! — кричала Афродіта. Я кидав іще. — О, тепер їдьмо.

Ми зрушили з місця. Об’їхали намет, виїхали на вулицю. Там чекав Григорій. Він страшенно хвилювався, тепер побачив будинок на колесах і перелякано роздивлявся його. Я помахав йому з вікна, щоб їхав за нами. Він побачив мене, вирячився так, наче вовкулака побачив, але потім зібрався і поїхав. Ну от і добре.

Ми їхали вулицею. Ніхто не дивувався будинку, мабуть, до нього звикли. І це ж хороша ідея!

— Ванюшо, ще вугілля! — крикнула Афродіта. Я підкидав.

— Як ти? — спитав я.

— Могло бути гірше! Аероплан далеко?

— Десь версти три від Торжища. Я сховав його в деревах, — кричав я, кидаючи вугілля.

— Чудово. Ти вчасно з’явився, я вже, чесно кажучи, думала, що доведеться самій вибиратися.

— Мені пощастило, що я знайшов Торжище, а вас іще не продали.

— Та яке там продали, Ваню! Я ж там стала зіркою, моя залізна нога зробила справжній фурор! — вона сміялася, так наче ми не ходили по лезу ножа. — Приготуй монети ведмедям.

— Скільки?

Вона не встигла відповісти, позаду пролунав дзвін.

— Чорт! Нас викрили. Нічого, прорвемося!

Я кинувся до неї в кабіну і побачив, що до воріт іще метрів сто, на вулиці всі метушаться і кричать, а ведмеді взялися зачиняти ворота.

— Ми не проїдемо, — сказав я.

— Спробуємо таран! — закричала Афродіта. Здається, вона була щаслива від того, що відбувалося. Вона таки занадто любила ризик!

— А потім?

— Головне — вирватися з Торжища! Давай вугілля, Ваню!

Я кинувся кидати вугілля у котел. Ми покотилися до воріт, будинок барона їздив дуже-таки неквапливо, ведмеді встигли зачинити ворота і вишикувалися перед ними, виставивши вперед свої алебарди. Ми поступово набирали швидкість і котилися на них. Легко пробили стрій ведмедів, ударилися об ворота і зупинилися.

— Задній хід! — закричала Афродіта. Ми від’їхали.

— Зачекай, у мене гранати! — Я вихопив дві гранати, вискочив, підбіг до воріт, стрибаючи через убитих ведмедів. Побачив величезну замкову щілину. Туди якраз уміщалася рукоять одної гранати, другу поклав зверху, вирвав чеку і побіг, потім упав за ведмежою тушею. Вибух, будинок барона знову покотив на