Читати книгу - "Подих диявола"

Погляд чудовиська був таким загрозливим, що дівчина відвела очі. Саме таким вона уявляла собі чорта в казках. Власне, казки вона просто обожнювала. Про чорта й селянина, про чорта й три золоті волосинки — вона знала їх напам’ять. Колись Оскар читав їй старий збірник казок. «Чую, людським духом пахне!» — проказував чорт у казках.

І тепер він був просто перед нею — нечистий дух, сатана, Люцифер. І не один, а з братами.

Дівчина подолала страх і вимовила:

— Мені… мені потрібно попити. Спрага, розумієте? Буль-буль! — вона показала, начебто підносить до губ посудину.

Істоти видали набір дивних звуків. Одна з них вийняла вузлик і розв’язала його. Шарлота б сказала, що в ньому не було нічого цінного. Мертва курка, кілька плодів, штучні перли та кинджал. Мотлох, що його король Бхамбан приклав до жертви. Погляд Лєни впав на прикрашену строкатими камінцями посудину з гарбуза.

— Можна?..

Той, хто її ніс, — трохи старший, із короткими ногами та роздвоєними копитами — витріщився на неї своїм пронизливим поглядом. Замість того, щоб повторити прохання, дівчина обережно присунулася ближче. Істота стежила за кожним її рухом. Вона схопила пляшку, вийняла пробку й приставила до губ. Зробила ковток і відразу виплюнула. Це не вода. Якийсь сік, що, до того ж, забродив. Але спрагу потрібно було вгамувати, яким би огидним на смак не був цей напій. Вона змусила себе проковтнути рідину. Незабаром вона вже жадібно ковтала. Випила все, до останньої краплі. Закрила пляшку корком і поклала назад.

— Дякую, — злегка сп’янівши, сказала вона. — Мені полегшало. Але в мене є ще одне прохання.

Алкоголь розв’язав язик і заглушив страх. Але як пояснити цим істотам, що їй потрібно зробити?

У неї з’явилася ідея. Вона намалювала на піску пальцем потрібну картинку, потім указала пальцем спочатку на себе, потім на валун завбільшки з людину зовсім неподалік від доріжки. Здається, істота її зрозуміла. Вона зняла з пояса сумку й витягла з неї нашийник, до якого кріпився тонкий, але міцний на вигляд ланцюг завдовжки в кілька метрів. Лєні ця штука нагадала собачого повідця. Істота хрокнула й указала на нашийник.

Вона кивнула й надягла його на шию. Тут дівчина помітила, що на ній і досі надіто лінгафон. Тільки, здається, з цими істотами він не працює. Вона застебнула нашийник. Істота підійшла ближче й зафіксувала нашийник замочком. Ключ від нього вона поклала в сумку. Лєна зневажливо скривилася. Сморід, що виходить від цих створінь, ледве можна було витерпіти. Їхня шкіра тхнула гнилим м’ясом і прогірклим маслом, а дихання, що виривалося з пащі,— сіркою.

Дівчина підвелася й пішла до скелі. Що з ногами? Можливо, це через те, що вона довго не ходила? Але, швидше за все, винний алкоголь. Пусте. Те, що потрібно було зробити, не можна було відкладати.

Вона зникла за брилою і присіла навпочіпки.

Зробивши свої справи, вона встала й повернулася до викрадачів. На неї з надією дивилися п’ять істот.

— Усе гаразд, — завірила їх вона. — Можемо йти далі. Якщо ви не проти, я б із задоволенням пішла пішки.

— Послухай, Оскаре… — Шарлота насилу крокувала по піску поруч із Оскаром. — Ця теорія щодо порожнього світу… Маю зізнатися, мені стало цікаво. Не міг би ти про неї розповісти? Я б хоч трохи відволіклася від цих безнадійних пейзажів, — утомлено посміхнулася вона.

Оскар потер очі, намагаючись позбутися піску.

Дорога йшла через іржаво-червону пустелю, завалену сірим камінням. Тут не було ані трави, ані квітів, ані кущів. Марними б виявилися й пошуки струмка або болота. З піску стирчало тільки кілька дивних сірих дерев, що нагадували труби. Повівав гарячий вітер і засипав очі, рот і ніс піском. Оскар вийняв носову хустку й висякався.

— У 1818 році Джон Клівс Сіммс[7] припустив, що Земля складається з порожньої оболонки, товщина якої становить приблизно тисячу триста кілометрів. Він уважав, що на Північному й Південному полюсах є отвори, крізь які можна потрапити до внутрішньої частини. Там, нібито, перебувало маленьке сонце, що дає тепло і світло мешканцям.

— А чому тоді люди не падають усередину й не згоряють на сонці?

— Через відцентрову силу. Сіммс уважав, що життя всередині Землі розвивається на внутрішній поверхні. Зовсім як вода, що притискається до стінок склянки, якщо почати її обертати. Він провів експеримент. Розрізав глобус, наповнив його двадцятьма літрами гіпсу й обертав його, поки гіпс не затвердів. Результат виявився