Читати книгу - "Гуляйгора"

Чути — у коридорі підкидають в грубку дрова. За стіною скрипить ліжко — хтось перевертається. Павло складає підручники, зошити. Що це за книжечка у тонкій жовтій палітурці? Згадав. Купив на руках за двадцять копійок: про Гуляйгірський дівочий монастир. Взяти її додому чи нехай полежить у тумбочці?

Ще в школі чув, що місцевий монастир будувався як божий дім і як фортеця. Довкола шуміли предковічні могутні ліси, серед них низиною котила свої води річка. Павло ще малим з друзями лазив у таємничі підземелля, слухав розповіді про насипану руками гору, яка стоїть окремо, схожа на шапку Мономаха, із западиною посередині, куди вмістилося б кілька хат. В минулому під час великих злив, кажуть, потоки води, що ринули з круч, вимивали з глибин золоті монети, хрестики, каблучки з міді і срібла. Ні Павлові, ні іншим шукачам скарбів знайти не пощастило. А легенди жили, продовжували хвилювати дорослих і дітей, вабили мандрівників і вчених.

«Цікаво, чи є про все це в книжці?» Перегорнув кілька сторінок, натрапив на пожовтілий блідий фотознімок. Упізнав: та це ж він — монастир, обгороджений високою стіною, але не той древній, ще дерев'яний, а вимуруваний з каменю.

Десь за стіною хрипло дирчить будильник — кличе на нічну зміну. А Павлові пора спати. Ховає книжку в шухляду на тумбочці, гасить світло.

У суботу Павло вирішив піти до магазину чоловічого одягу купити собі сорочку. Давно й гроші приберіг. На вулиці Свердлова побачив натовп. То, виявилося, товчія біля Театру естради й мініатюр. Тут не тільки вечірні, а й денні вистави. Ось і зараз — весела музика, хрипливий, але приємний голос співака.

Співав, вірніше, декламував баском відомий у Харкові куплетист. Розкуповують квитки з віконечка каси, під музику оголошувалися прізвища акторів, композитора. І все це можна побачити і почути серед білого дня. Павло досі навіть не знав, що є такий веселий театр. Вся програма триває лише годину, на денні выстави вартість квитка нижча наполовину. Довкола на стінах будинку, в якому розміщався театр, за його вікнами — скрізь афіші, смішні обличчя, назви скетчів, гуморесок, водевілів. Оголошення про те, що дана річ виконується вперше або навпаки — останній у сезоні. Павло пройшов трохи далі і знайшов те, що шукав, — за вітриною на червонощоких, з гарними зачісками манекенах білі як сніг сорочки, галстуки. Раптом побачив Лесю. Вона вийшла з магазину. Тримала пакет, акуратно перев'язаний світло-голубою стрічкою. Услід за нею з'явився високий, у пальті з хутровим коміром, фетрових валянках незнайомець. Він теж з покупкою: придбав невеличкий чемодан. Неквапно переклав його з правої руки в ліву, взяв супутницю за лікоть, допомагав їй зійти зі східців. Павло одвернувся, не хотів, щоб Леся його впізнала. А коли знову глянув у той бік, побачив, що вони прямують у театр. Ось їх уже не видно, зникли за скляними дверима. А може, він помилився? І то зовсім не Леся?.. Ні, він не помилився. Звичайно, вона. А хто то з нею? Сум'яття охопило його. Піти услід за ними? Пересвідчитися, що не помилився? Хіба й собі взяти квиток? Та в останню мить запротестував. Вистежувати? Ні. Цього він собі не дозволить, у нього досить гідності, щоб зараз же піти геть.

Мерехтів, сіявся легенький сніжок. Тротуар біля театру спорожнів. Рекламний рупор замовк — вистава почалася. З провулочка Павло повернув на вулицю Свердлова. Та ось знову музика, спів.

На душі Павла тоскно. Ні, не про Лесю зараз думає він і не про того молодика. Згадав чомусь Гришу Ткаченка, Грицая та інших гуляйгірських хлопців. Вони, напевне, так само сприйняли б нинішню несподівану зустріч з Лесею.

Що його, власне, так вразило? Що викликало занепокоєння? Те, що побачив Лесю з іншим? Хіба вони непристойно поводилися? Навряд чи хтось, крім нього, звертав увагу на них. Та й яке йому діло до цього? Одне зрозумів — у її думках він, Павло, відсутній, Не спішить Леся і в Гуляйгору, не їде додому. А напередодні вихідного можна і в Гуляйгорі подивитися фільм, залишитися на танці. Та, видно, їй нічого не треба.

Він перейшов трамвайну колію і звернув біля готелю «Інтурист» до станції Левада — на добре знаний маршрут.

З думки не сходила Леся. Так, вона гребує не тільки ним, а й своїми гуляйгірськими ровесниками. Це факт. Шукає собі кавалерів серед городян. Цей, що був з нею, схожий на одного з дачників — лінькуватого Тадея.

Дачники з Харкова ціле літо байдикували під опікою матерів. Були й такі, в котрих уже пробивалися вусики, а в окремих дівчат на губах красувалася помада. Тодь — дебелий рудий хлопчина — виділявся серед інших своєю статурою. Добряче, видно, харчувався товстун. Бувало, шубовсне в річку з берега — хвиля горою іде! Полюбляв штанці-бриджі й краги. Приїжджа «золота молодь» відокремлювалася від сільської — будувала на березі курені, ставила намети, купалася, грала в підкидного, доміно. У Тодя була своя компанія, котрою він верховодив. Чути веселий гомін, войовничі вигуки. Простуючи повз їхній гамірний курінь, Павло бачив, як сільська малеча збирає навколо кольорові обгортки цукерок, коробки від цигарок, порожні пляшки з-під пива, крем-соди. Курінь обкладали щодня свіжими гілками, і хоч зазирнути всередину — простіше простого, Павло цього не дозволяв собі. Лише одного разу, почувши, що хтось у курені плаче, наважився. В кутку сиділа дівчинка років чотирнадцяти, теж із дачників.

Здоровань Тодь заступив дорогу Павлові.

— А ти звідки взявся? Йди звідси зараз же!

— Що тут сталося? Чого вона плаче? Він образив тебе? — звернувся