Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

— Сам вигадав, щоб мене заспокоїти, чи хтось розказав?

— Класичний приклад з підручника судово-медичної експертизи. Згадується на всіх лекціях.

— Підручники писати і лекції читати кожен зможе. А от в нашу шкіру їх би, всіх цих викладачів чужого досвіду…

Отак у жвавій теоретичній дискусії ми дісталися назад до Управи і за традицією зайшли спочатку до моєї «шпаківні».

— Говорили-балакали, Сирота. Тепер давай думати. Кажи, що знаєш.

— Те, що й усі. Не факти, а суцільна службова характеристика на представлення до чергового звання: сумлінно виконував, працював над собою, користувався авторитетом… Не ображався, коли його Стоп-сигналом обзивали.

— А з клієнтурою у нього які стосунки були?

— Кажу ж, як у всіх. Мав, звичайно, своїх інформаторів серед цієї публіки, але все легально, згідно з інструкціями.

— Може, погрожував йому хто?

— Та ні, не чути було такого. І потім, одна справа дурницю ляпнути під час затримання, а інша — лягавого до самогубства довести.

— А може, у нього зі здоров’ям щось було?

— Розтин покаже… Ще версії будуть?

— А версії — це вже твоя справа, Сирота. А моя — доводити їх до рівня, доступного вищому керівництву.

— Спасибі, товаришу підполковник.

— За що?

— За те, що не спитали, як би я вчинив на місці Стоп-сигнала.

— Ну, я ж не замполіт якийсь.

— Я б застрелився, товаришу підполковник, у серце, як Маяковський. Бо вниз головою, з балкону — то не естетично. Треба ж думати не тільки про себе, а й про тих, хто буде справу розслідувати.

— Тьху на тебе, йолопе! Дивись, накаркаєш!

Старий пішов до себе, а я взявся переглядати вміст кулька. Ніяких зашифрованих прізвищ та адрес у записниках не виявилося. Щоправда, не скрізь стояли повні дані. Часом самі лиш імена чи ім’я та по-батькові, але багато хто так робить. Не було там нічого й близько схожого на злодійські «кликухи» чи агентурні псевдоніми. В загальному зошиті — виписки з книг по судовій психіатрії перебивалися цитатами з трактату, який я особисто ніколи не бачив, але зустрічав посилання на нього у Івана Єфремова. Називалася ця праця «Молот відьом» і вивчав її покійний колега в читальному залі «Академки». Абонент до цієї серйозної бібліотеки лежав у шухляді його робочого столу.

Подзвонив Старий і поскаржився:

— Зовсім ти, Олексо, мене затуркав зі своїми підручниками. Я ж тобі головного не сказав: батько покійного працював у нас в Управі. Ти з ним на кілька років розминувся. А старі кадри його добре знали.

— І що з ним?..

— На пенсію пішов за пораненням, а помер від інсульту. Лікарі кажуть — одне з іншим пов’язане.

— Таке буває, товаришу підполковник. Ніколи не знаєш, де і що тебе дістане. От є такий народний артист Дальський у театрі Франка…

— Знаю добре. І з кіно, і в театрі бачив. То що?

— А те, що все життя на здоров’я не скаржився, а якось затягли його нарешті в поліклініку, кардіограму зняти. Бо інакше путівку до чекістського санаторію не виписували. Ну, він лежить на кушетці, з лікаркою жартує. А та на кардіограму глянула — і волосся дибки. Бо у артиста, виявляється, глибокий інфаркт пішов. І ото вже рік минув, а він ще досі не видряпався — доліковується. А якби його на вулиці хапонуло?

Старий погодився зі мною і поклав трубку.

Насамкінець дня надійшли експерти. Теж нічого втішного не повідомили. Сторонніх відбитків пальців у квартирі ніхто не залишив. З балкону він теж випав сам, без чиєїсь допомоги. Хлопці з моргу на Оранжерейній теж не зволікали, але й їхня попередня інформація мою роботу не полегшувала. Слідів алкоголю ані в крові, ані в шлунку не виявлено. Щоправда, покійний перед смертю випив чашку кави, але то, як відомо, не причина. Я втішив себе думкою, що зопалу народжуються тільки діти, а не слідчі версії, і вирішив трішки зачекати, принаймні доки покійник спочине вічним сном на Берківцях поряд зі своїм батьком.

Медексперти дозволили поховати тіло несподівано швидко. Оскільки слідство було ще не закінчене, то провели ми колегу в останню путь стримано, але по-сімейному. За поминальним столом, як водиться, про небіжчика говорили тільки добре, проте кілька дрібничок за мою пам’ять зачепилося. Мама скаржилася, що в останні місяці син надзвичайно втомлювався, точнісінько як його батько перед смертю. Тільки той спінінги майстрував для розрядки, а цей прийде, ляже і лежить. Навіть до подруги своєї став рідше ходити. Дещо додала і сама подруга у відповідь на мої співчуття стосовно шлюбу, який не відбувся:

— Спасибі, Олексо, на доброму слові, але мені це не загрожувало.

— Що саме?

— Ну, загс, розпис, штампи, букети, марш Мендельсона… І не тому, що він зволікав, а я була проти.

— Можна подумати, що ти взагалі не збиралася за нього заміж.

— Чому ж — збиралась. Але за однієї умови: якби він пішов з цієї вашої клятої роботи. Бо я для нього, особливо останнім часом, була пікантною коханкою для розрядки. А законною дружиною — ота ваша клята служба, котра «и опасна, и трудна».