Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

Навколо більше не було непроникних заростей, а дерева стали різноманітнішими. Тут росли олійні пальми, з яких добувають олію, що дуже поціновується на материку, а також кущі бавовника, що утворюють живопліт заввишки футів з десять. З їхніх волокнистих стебел виробляють бавовну із довгими шовковистими нитками, майже таку саму, як і з пернамбука. Із деревини копалу крізь дірочки, пронизені хоботками комах, сочилася ароматна смола. Накрапаючи, вона застигала на землі до послуг туземцям. Росли тут і лимонні дерева, і дикі гранати, і десятки інших видів дерев – все свідчило про вражаючу родючість цього плоскогір'я Центральної Африки. Подекуди повітрям ширився тонкий аромат ванілі і годі було здогадатися, якому із дерев він належить.

Всі ці дерева та кущі милували око свіжою зеленню попри те, що стояла посушлива пора року і рідко коли потужні зливи зволожували родючий ґрунт. Саме був пік сезону лихоманки, проте, як виявив Лівінгстон, хворий зазвичай позбавляється хвороби, як тільки покидає місце, де її підчепив. Дік Сенд пам’ятав про цю вказівку великого мандрівника і сподівався, що вона справдиться на маленькому Джекові. Він сказав про це місіс Уелдон, коли помітив, що звична година нападу минула, а хлопчик продовжує спокійно спати на руках у Геркулеса.

Загін швидко, проте обережно рухався вперед. Місцями земля зберігала свіжі сліди людей або тварин, що проходили лісом. В місцях, де гілки кущів було розсуното або поламано, вдавалося йти швидше. Однак частіше подорожнім доводилося прокладати собі дорогу самостійно, долаючи безліч перешкод, і це, до великого жалю Діка, затримувало маленький загін. Дуже заважали ліани, які можна порівняти із заплутаним такелажем, які було всіяно паростками, подібними до кривого дамаського ножа, і леза цих ножів було всіяно шипами. Такі змієрослини простягалися на п'ятдесят – шістдесят футів і, коли наступити на них, переверталися, вганяючи в ступню гострі наче голки колючки. Негри, озброївшись сокирами, прокладали дорогу крізь зарості, а на зустріч їм з’являлися все нові й нові ліани, звиваючись навколо дерева від самої землі аж до верхівок.

Тварини і птахи, що населяють цю частину Анголи, були не менш оригінальними, аніж її рослинний світ. Безліч птахів ширяли під зеленими кронами дерев. Однак неважко здогадатися, що люди в своїх прагненнях якомога швидше та непомітніше перетнути ліс, не намагалися підстрелити їх. Тут великими зграями водилися цесарки, перепілки, до яких так важко підібратися, і навіть ті птахи, яких північноамериканці називають «віп-пур-віу», – ці три склади повністю відтворюють їхній крик. Дік Сенд та Том могли б подумати, що знаходяться в якійсь області Нового Світу, однак, на жаль, вони точно знали що це не так.

Досі хижаки, такі небезпечні в Африці, не з'являлися поблизу маленького загону. Подорожні знову бачили жирафів, яких Гарріс, звичайно, намагався б видати за страусів, але цього разу безуспішно. Ці швидкі тварини миттю зникли, налякані появою каравану посеред їхнього зазвичай безлюдного лісу; кілька разів впродовж дня вдалечині здіймалася густа курява: це стадо буйволів пробігало із звуками, схожими на гуркіт перевантажених возів.

Впродовж двох миль Дік Сенд вів свій загін вздовж струмка, який мусив з’єднатися із повноводною річкою. Він хотів якнайшвидше передати своїх супутників швидкій течії, що поспішає до узбережжя. Він сподівався, що небезпека та втома за такого способу пересування будуть набагато меншими.

До обіду загін подолав три милі без жодної неприємної зустрічі. Ані Гарріс, ані Негоро не з'являлися. Дінго також не повернувся.

Бівуак влаштували посеред густого бамбукового гаю, в якому маленький загін не зовсім було видно. За їжею майже не розмовляли. Місіс Уелдон знову взяла сина на руки. Вона не зводила з нього очей. Їсти вона не могла.

– Вам неодмінно треба поїсти, місіс Уелдон, – знову і знову повторював Дік Сенд. – Що з вами буде, коли ви втратите сили? Потрібно їсти! Ми скоро знову вирушимо в дорогу і без жодних зусиль зручною річкою дістанемося до океану.

Поки Дік говорив, місіс Уелдон дивилася йому прямо в очі. Його погляд випромінював непохитну волю та мужність. Дивлячись на нього, дивлячись на п'ятьох негрів, таких відданих та стійких, місіс Уелдон, дружина та мати, відчула, що вона не має права втратити надію. Та й з якого дива її втрачати? Адже вона вважала, що перебуває на гостинній землі. А щодо зради Гарріса, то вона не уявляла собі усіх її жахливих наслідків.

Дік Сенд здогадувався про її думки і йому довелося зібратися з силами, аби витримати її погляд.

Цієї миті маленький Джек прокинувся та обійняв руками шию матері. Його погляд був ясним. Лихоманка не поверталася.

– Тобі краще, серденько? – запитала місіс Уелдон, притискаючи хвору дитину до грудей.

– Так, мамо, – відповів Джек. – Лише трохи пити хочеться.

Мати могла дати хлопчикові лише холодної води. Втім, він із задоволенням зробив декілька ковтків.

– А де мій друг Дік? – запитав він.

– Я тут, Джеку, – відповів Дік Сенд, взявши дитину за руку.

– А мій друг Геркулес?

– Геркулес тут, – відповів гігант, посміхаючись до Джека своєю доброю посмішкою.

– А конячка? – не вгавав Джек.

– А конячки не має, містере Джек! Втекла! Тепер я буду твоєю конячкою. Як вважаєте, чи не занадто труська рись в мене?

– Ні, – відповіла дитина. – А вуздечки більше немає?

– Я візьму вуздечку до рота, – сказав Геркулес, широко розтуляючи рота, – а ти зможеш смикати за неї скільки тобі завгодно.

– Ти ж знаєш, я тягнутиму потихеньку.

– Марно! У мене рот міцний.

– А де ж ферма містера Гарріса? – запитав хлопчик.

– Скоро ми будемо там, Джеку, – відповіла місіс Уелдон. – Так… скоро…

– Хіба не час вирушати? – спитав Дік Сенд, аби припинити цю розмову.

– Так, Діку, вже час! – відповіла місіс Уелдон.

Швидко зібравшись, загін рушив в дорогу, зберігаючи колишній стрій. Щоб не віддалятися від берегів струмка, їм довелося зануритися в лісову гущавину. Колись тут простягалися стежки, однак тепер вони, за словами туземців, «померли», тобто заросли колючими кущами та ліанами. З добру милю загін пробирався крізь непролазні зарості, витративши на