Читати книгу - "Ярославна"

Високо в небі там і там тяглися журавлі – чи з дому летіли, чи додому поверталися, весело курликаючи, ключі кудись квапились.

Військо Ігоря теж квапилось. Вперед, вперед!.. Удача – це несподіваність. Звалишся половцям, як сніг улітку на голову – вважай, тобі повезло. Вважай, ти виграв без зайвої крові.

Степами проносились вихори, ніби нізвідки мчали, піднімаючи сухе листя та пил, і в нікуди зникали. Іноді в чистому небі з’являлися хмари, і тоді лунко над степами прокочувався, ніби розминаючись та пробуючи голос, молодий грім-громенко. Теж не руський вже, куманський… І щось вороже вчувалося в його гуркоті.

– От клята земля, – зітхали русичі, – навіть грім і той не по-нашому гримить! Все тут не таке, як у нас!

– Сказано ж – Половеччина!..

Це пізніше так писатиме «Слово» про ті дні, коли Ігор увійшов до Половеччини, а вчені коментуватимуть, що Див – це уособлення міфічної особи в образі птаха, який віщує нещастя, недолю та різні лиховісні ознаки передає.

За слов’янською міфологією Див так і тлумачиться: демонічний персонаж, який жив у лісі на верхів’ях дерев і пронизливо кричав та моторошно свистів, аж од його крику-свисту волосся ставало дибки на голові.

Вночі він спускався з дерев і лякав перехожих своїм жахливим виглядом (ніхто не міг запам’ятати, який він на вигляд, всі, заїкаючись-затинаючись, казали: страшний, як самий… страх) та різким пронизливим криком. Як гадають учені, можна припустити, що назва Див пов’язана із словом «диво». І водночас із словами балтійських племен «дикий», «дивий». Оскільки одна із назв бога у слов’ян означає «дий», то за смислом виходить, що Див – божество страху і смерті. У ранніх слов’ян, розуміється.

Зокрема, й у східних русичів. У сербів Див – велетень, у болгар – буряний вихор. А ось в арійських племен Балтійського узбережжя – це назва небесного зводу. Особливо того, що вкривається грозовими хмарами, а отже, Див – таки означає демон мороку, чудисько змієвидне, велетень злих сил. Згодом і слов’яни почали називати нечисту силу та велетнів дивами.

Що він символізував у половців – невідомо. Але не виключено, що в них дивами (ті, які дивляться) називалися вивідники, дозорці на дальніх пограниччях, розвідники, зрештою. Висунуті на прикордоння половецької землі, диви, себто половці-дозорці й вивідники, які пильно оглядали видноколи та підступи до їхньої Куманії. У відкритих степах ховалися на високих деревах, що там і там росли – в гіллі у них і були замасковані гнізда, знизу невидимі. З тих гнізд, самі залишаючись невидимими, вони й стерегли далину. І тільки завбачали де рух якого війська чужинського, починали свистіти й кричати, застерігаючи про появу ворога інших дозорців, які далі од них ховалися на деревах у таких же замаскованих гніздах на верхів’ях високих дерев. А ті все тим же криком та свистом, що був зрозумілий лише посвяченим, передавали зашифрованими сигналами вісті далі й далі вглиб степів. Про це ж ясно сказано і в «Слові»:

І як результат:

Зокрема й половецькі, що для автора «Слова», звісно, є чужими.

Досить швидко повідомлення дивів-розвідників, які все видивлялися, зашифроване спеціальним криком та свистом, доходило до ханських ставок Куманії: ідуть руси! Будьте готові. Русів – кінних і піших – стільки-то й стільки-то, обози у них такі й такі… І русичам ще кілька день треба було діставатися до половецьких веж, а там уже все знали про їхній похід, скільки їх, і де вони зараз ідуть, і куди прямують…

І така дозорна служба працювала в куманів безперебійно і швидко – від одного дива до іншого – крик та свист у степу далеко чути, а в диви-розвідники відбирали лише найгорластіших, які гучно вміли свистіти й кричати, звалюючи свій крик та свист на якихось там дивів, від яких бідним русичам ставало аж моторошно – демон, мовляв, мороку і смерті кричить!

А вже отримавши вісті – за якусь там годину вони долітали від зовнішнього порубіжжя Половеччини до її веж усередині країни, – як писатиме автор «Слова», бігли «половці погані к великому Дону (там у них був нагальний збірний пункт на випадок тривоги) без второваних шляхів. Кричать гарби опівночі, мов ячання наляканих лебединих табунів. Веде Ігор к Дону вої (нічого, звісно, не підозрюючи), на дубах птиця сидить, жде його недолі…»

Тими «птицями» на дубах і були половецькі передові дозорники-вивідники, добре замасковані в гіллі, невидимі, хоч самі все бачили і криком-свистом передавали в ставку хана про появу в степах руської дружини. От і виходить, що «Див гукає вище древа, чужі (себто половецькі) землі слухать заставляє…»

«Весна 1185 року. Величезний, безкраїй, зарослий буйною травою дикий степ. Безконечні пологі спуски до далеких рік. Скриті від очей чагарі і гаї по ярах і балках. З усіх боків небезпека: степ належить тому, хто в ньому кочує, хто іде по весні з півдня від зимівок на багаті північні пастівники, на села і міста руські, щоб захопити дітей, жінок, чоловіків, поживитися золотом, хутрами, тканиною, зброєю. Степовики об’єднані, згуртовані, у них швидкі коні, облогові катапульти, щоб брати міста, величезні, що пересуваються на великих возах, самостріли, тятиву яких натягують п’ятдесят людей. Є навіть «грецький вогонь». Вони воюють і в Середній Азії, і на Балканах. Саме того року вони б’ються в Болгарії. Воюючи, вони рухаються всім народом: їхні жони і діти – в похідних повстяних хатках на возах. Це страшний ворог, жах і прокляття Русі – половці.

Повільно рухається в цій «незнайомій країні» – «Дикому Полі» – невелике військо новгород-сіверського князя Ігоря Святославича і його небагатьох союзників. Вони ідуть вже давно, ідуть назустріч ворогу… Кожний день дороги збільшує небезпеку.

Тяжким було прощання з батьківщиною, що зникла за прикордонним горбом: «О руська земле! Уже за шеломянем єси!» – Б. Лихачов.

Це був той рубіж, за яким простиралося невідоме Дике Поле…

У першу ж ніч, як Ігор з дружиною залишив рідне місто, Ярославні приснився жахний сон. Хоча… Який сон, як усе було насправжки – ясніше ясного. На Новгород-Сіверський, а з ним і на Сіверщину, невідь-звідки взявшись – небо ж перед тим було чистим і