Читати книгу - "Ярославна"

Першими з’явилися грозові хмари з бузковим відсвітом, гірськими бескидами посунули на місто, і надвечір’я вмить стало грозяним, завили вітровії, і почало гриміти й свіркати. Не гроза, а наче якесь жахливе чудисько взяло в облогу небо над градом сіверян.

Завивали вітри, внуки бога Стрибога (Стрибала-Пос-вистача). Подих бога і є вітром. Мав він трьох синів: Сівера – бога холодних вітрів, Хора – бога західних дощових вітрів та мряки, і Літника – владику теплих літніх вітрів.

Цього разу налетів Сівера – як демонічна істота. Пронеслися вихори, завили, завертілися, і всі вірили, що в них ховається нечиста сила і вона жениться на відьмах. Чорти-біси ті.

А коли в дію вступив Перун – спалахнула справжня гроза. Старі люди казали: це Перун з Дивами, бісами та Марою б’ється. Роз’їжджаючи на золотій колісниці, у яку запряжено дев’ятеро крилатих золотогривих коней, Перун вогняними стрілами розганяв Дивів, бісів й усіляку нечисть, а важким молотом розбивав обледенілі хмари, пускаючи на землю життєдайну вологу. Інші – християни, – певні були: то в колісниці роз’їжджає по небу Ілля-громовер-жець і теж стрілами знищує усіляку нечисть, якої до біса зібралося на землі.

Спершу сівера раділа: хай гримить. Благодатний цей грім. «Гримить – хліб буде родить», – казали. Та й нечисті хоч трохи, а поменшає на землі. Аж тут почали падати з небес зірки – не інакше, як чиїсь душі, що їх не приймало небо. І кожен почав молитися за своїх недавно померлих родаків, випрошуючи в Бога їм місце в небесному чертозі.

А тоді враз похолодало, і з чорних тріскотливих небес сипонув град. Не інакше, як його послали темні злі сили. За які гріхи? Моліться, моліться, християни! Помагайте Господу своїми молитвами, адже градовими хмарами правлять відьми, які забагли завдати шкоди хрещеному та молитовному люду.

Як і заведено за грози на Русі, хутчій виносили на двір кочерги, помело, лопати і складали все те навхрест. Гадали задобрити відьму її улюбленими речами. А град лупив і лупив, аж виляски йшли, і хмаровища стали темно-сизими, зловісними. Всі молилися і шепотіли замовляння.

Свіркали блискавиці, краючи небо навпіл. У Новгород – Сіверську, як перед пожежею чи лихом великим, забемкали дзвони. Городяни гуртом підбадьорювали дзвони святих храмів («Бий, дзвоне, бий та хмаровище отеє над нами розбий! Не потрібний нам град, бо йому ніхто у нас не рад. А хмаровиння у Поле пошли, до полових, хай вони гостюють у них, а сонечко на християн. Бий, дзвоне, бий, чорнюще хмаровиння розбий!..») Хто казав, що се витівки все тієї ж нечистої сили, Дивів та різних бісів; інші, що се – «хмари гніву Бога, послані з небес, щоби люди пам’ятали, що є на небі Бог».

Та ось небо почало світліти, гроза вгамовуватись, грім затихав, блискавиці слабшали. Ще завзятіше во славу Бога задзвонили в храмах дзвони, люд пристрасно молився. І раптом, як уже стихла небесна веремія, з останнім ударом грому хтось затулив небо над містом, почувся свист, од якого аж у вухах позакладало, і ще почувся шерхіт крил, та таких великих, що їм і в небі тісно було. І всі побачили в небі над градом крилате чудисько зміїне. Розмах крил у того Змія Горинича був такий, що вони затулили небо над містом. Довгий хвіст тягнувся і зникав удалині. Мідні пазурі загрозливо блищали. Чудисько було о дванадцяти головах, тож одночасно роззявляло дванадцять жахних пащек, з яких вергало огонь та сипало іскри. Дванадцять пар жовтих очей бачили кожного, і нікому неможливо було од них сховатися.

Люд на вулицях заціпенів.

Заціпеніла і Ярославна.

Притискуючи руки до грудей, княгиня з жаху завмерла, а крик її лунав німо – у пазурах крилатого змія, половецького страховиська, вона побачила свого Ігоря…

Охоплена ляком, княгиня закричала. І тієї ж миті проснулась. Серце – як не вискочить з грудей, несамовите і болюче, все тіло наче пропасниця тіпає.

«Слава Богу, що це тільки сон», – подумала.

І тієї ж миті ще дужче жахнулась: до чого він? Про що він хоче її застерегти? Про що ізвістити?…

Перевела подих, і думка, що це – віщий сон, – позбавила її спокою.

Крилаті змії – це половці. Їхня темна, бісівська сила зміїна. І ця сила вочевидь візьме в пазурі Ігоря, який пішов воювати куманів.

І це збагнувши, Ярославна, схопившись, підійшла до божниці, де кволо тліла лампада, опустилася на коліна і до ранку гаряче молилася та прохала Господа захистити князя Ігоря та його дружину. Ще тоді, як побачила в пазурах того крилатого чудиська багатоголового свого Ігоря, все збагнула: лихом кінчиться похід її мужа на каїв – на сім половецьких племен, на стягах яких були крилаті змії – родаки їхні. А збагнувши, металася: як? Як допомогти мужу? Більше оружної сили у місті, щоб послати на поміч, немає. Знову опускалася на коліна перед божницею, благала і благала Господа, а над градом, над Новгород-Сіверським, гриміла й лютувала гроза. Як спалахували блискавиці й темна ніч на скороминувшу мить ставала світлою, бачила в небі крилатого змія о кількох головах, з пащек яких валив дим, сипались іскри й шугав вогонь. І тоді в мідних пазурах чудиська бачила людину. І їй здавалося, що то ж її Ігор, князь їхній, ладо її…

Ой, віщим був її сон, видіння пророче та ще й лиховісне! В цьому вона вже тоді не сумнівалася. І який вістун, який віщовий застерігає її, показуючи, що чекає у Половеччині її Ігоря?…

Відчай краяв душу і серце, позбавляв спокою. Але ні собі, ні мужу вона вже зарадити не могла. Сон той з думки не йшов, видіння жахне з очей її не зникало – Ігор у пазурах змія… Горинича чи Тугарина, які завжди на Русь прилітають із Степу. Хто, хто порятує її ладо? Де нині Кирило Кожум’яка, який під Києвом колись, як старі люди розповідають, – убив Змія Горинича?

Тепер таких змієборців на Русі немає. Кажуть, перевелися. Тепер Кирили Кожум’яки між собою залюбки б’ються – за уділи, за столи княжі… І немає їм спину, і ніякий Кирило Кожум’яка їх не може вгамувати… Ой, лихо буде, лихо-біда!..

Благала Господа послати Ігореві на поміч новітнього Кожум’яку – десь же має бути на Русі бодай один богатир, як то вони водилися в часи Володимира Великого чи Володимира Мономаха… Не може Русь без богатирів. Хоча що вони утнуть, коли треба усім миром нашим заодно стояти. Незгоди свої