Читати книгу - "Ярославна"

А над Новгородом, ніби підтверджуючи її болючі думи, гриміла-бушувала гроза, і в спалахах блискавиць ні-ні та й привиджувався Змій Горинич з її Ігорем у пазурах своїх мідних…

І був місяць, заний на Русі, як цвітень (квітень), для походів, та ще на південь, куди весна раніше приходить – саме раз.

Вже почали озиватися зозулі. Почувши там чи там перше тієї весни «ку-ку», так і хотілося запитати барвистого птаха: зозуле, зозуле, скільки мені ще літ жити?

Питаючи, рахували не вельми щедре пташине «ку-ку» – розлінилися бісові птахи! Зайвий раз їм кукукнути на Половеччині лінь!..

Виходило, що небагато ратникам Ігоря Святославича жити в цьому світі зосталося…

З високого валу, з помосту дерев’яних стін видно було із заборола – чи не внутрішнім зором бачила? – що військо Ігоря, розтягнувшись змією в долині, вже ге-ен-ген.

Ще мить у вічу її стяги мужа майоріли, червоніли черлені щити, як військо, наче довга змія, звиваючись, повертало вбік, ще зблискують сонячні промені на наконечниках списів кінних і піших воїв, але ще трохи, ще тіль-тіль – і останній вершник зникне за обрієм, там, де земля зливається з небесами.

І мить така настала, і все зникло, а там, де зливається земля з небом, стало порожньо і пустельно. І в усьому світі білому враз стало пустельно. І сумно. Як і в душі її. До болю в очах вдивлялася княгиня з високого валу, чи не блисне ще – бодай востаннє – на обрії нагострений наконечник списа… Але там, куди вона вдивлялася до щему в очах, до сліз, там уже було порожньо. Там уже блукало марево, проковтнувши військо її лада.

Цей сон, звідтоді, як пішов Ігор, навідувавсь до неї щоночі.

Хоч кричи, хоч не кричи, ні до чого вже не докричишся.

Тепер кричатимуть диви, там, куди пішла дружина її мужа.

І раптом невідь-де взявшись, заґелґотіли сірі гуси. Вони летіли ключем над градом невисоко – вожак вів зграю на зелені луки, де серед гайків та перелісків блищали озера й озерця, як наче б живої води…

– Га-га-га!.. – неслося над містом, чи вітаючи її, чи прощаючись з нею, чувся шерхіт крил, що змах за змахом злагоджено розсікали повітря.

Їй раптом захотілося попрохати гусей, щоб вони взяли її на свої крила і понесли туди, куди пішов її ладо.

Гуси про щось перемовлялися між собою: га-га-га та га-га-га… Мабуть, раділи, як то вони будуть на луках із смарагдовою травицею розкошувати – біля озер та озеречок… Як вони поладнають між собою, молоді гусачки з молодими гусочками. І кожне з них знайде там собі пару, аби в світі крилатих не зменшувалося крилатих…

Невдовзі й вони розтанули вдалині, де посеред зеленавих килимів трав’яного царства-князівства блищали озеречка.

І стало так тяжко на душі у княгині, так самотньо, так сумно й пустельно, що тільки пісня могла її порятувати, як то не раз рятувала, коли сум огортав її серденько…

Журно похитуючись, Ярославна тихо-щемно співала на валу, на високому…

1 травня Ігор Сіверський підійшов до Дінця.

За літописом Руським:

«…І отож ішли вони тихо, збираючи дружину свою, та й коні були в них тучні вельми. І коли вони йшли до Дінця-річки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, побачили це всі і поникли головами, і сказали мужі: «Княже! Се є не на добро знамення осе». Але Ігор сказав: «Браття і дружино! Тайни Божої ніхто не відає, а знаменню і всьому миру своєму творець – Бог. А нам що вчинить Бог, – чи на добро, чи на наше лихо, – то се нам і побачити».

І це сказавши, він перебрів Дінець…»

Очевидно, все ж Дінець він перебрів не одразу після слів своїх. Сонячне затемнення триває в основному 7,5 хвилин, і в природі тоді й справді щось лиховісне, в крайньому разі, моторошне твориться.

У давні часи затемнення соння вважалося лиховісною ознакою. І ця лиховісна ознака і припала на похід Ігоря до Дону великого.

У верхів’ях Уди (у ті часи – Малий Дінець, або й просто Дінець[28]) воно відбулося 1 травня 1185 року (астрономічні дані) о 16 годині 55 хвилин (момент найбільшої фази) за київським часом. Себто тоді, коли на Русі у церквах вже правили вечірню, тому русичам і здалося, що сонце стало місяцем.

В чужому, а відтак і ворожому степу, де опинилася руська дружина, нечисленна, в порівнянні з ордами половців, господарів тих степів, взагалі треба було триматися обережно, будучи готовим будь-якої миті до будь-яких несподіванок (вони чигали русичів на кожному кроці) – половці були десь неподалік і сторожко чаїлися, готові кинутись на пришельців. Але де вони могли так поховатися, що їх та їхніх веж (стійбищ) не було видно?

Ще мить тому в небі сяяло сонце. А воно всюди було однакове, хоч удома на Русі, хоч у степах Половеччини. І несло спокій у душі, що вже були охоплені сум’яттям. Лагідно сяяло сонце, день догорав поки що тихо та мирно, згодом у степу вже почало владарювати надвечір’я, що його влітку прийнято називати золотим. Котилося собі сонечко вічною своєю небесною дорогою до заходу, щоб уранці з’явитися на сході, і все тоді почнеться спочатку.

І ніхто в тій небесній високості не міг ані зупинити сонце, ані згасити його. Чи бодай затулити чимось. Принаймні половці на таке не були здатними.

І раптом…

І раптом у степу, досі тихому, наче що війнуло. Ніби хтось