Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

В одну мить дід Тюря видерся на стіну, перекинув ногу за гребінь і зник. Ми напружено чекали. Та ось над каменем вистромилась голова Тюрина. На обличчі його блукала кривенька посмішка, очі лукаво поблискували.

— Олешки…

— Що? — ледве не хором запитали ми.

— Олешки пасуться.

Повідомлення Тюрина справило сильніше враження, аніж якби він сказав, що там на нас в засаді чекають єгері. Один по одному ми піднялись на плато і дійсно побачили оленів. Вони мирно паслися. Певне, гуркіт артилерії, що долітав з долини, вони сприймали, як звичайний грім. Стадо було досить велике. Воно розбрелось між острівцями снігу, який трохи вище лежав суцільним покрівцем. Сніг був підталий, набряк водою. З-під оленячих копит розлітались бризки. Соковитий ягель був для них ласощами. Вони жували його зосереджено, від їхніх губ летіли за вітром тоненькі нитки слини.

На високій скелі незрушно, мов різьблений з дерева, стояв вожак. Він помітив людей, проте, не почуваючи з їх боку загрози, залишався спокійним.

Тюрин змотував на лікоть вірьовку і, як завжди, говорив ні до кого не звертаючись:

— Їй-право, красень. От би завалити такого. — В очах його горів мисливський азарт.

— Непотрібні розмови, сержанте. — Бояров тугіш підтягнув ремінь. — Зараз підемо через «сідло». Дихання берегти, розмови припинити.

Розвідники рушили вгору краем камінного осипу. Скоро на них накинувся вітер. Пропахлий талим снігом, важкий, зволожений, він ішов з царства гір і, ніби не бажаючи пускати людей за перевал, тиснув на них, проймав до кісток, примушував ховати обличчя в хутряні коміри, захищати долонями очі.

Попереду, над перевалом, небо було синє, з зеленкуватими, неначе на морі, пасмами. Високі перисті хмари розлітались звідти холодним віялом. Проте на самому перевалі вітру не було. Тут стояла тиша і, здавалось, що повітря тут зупинилось, роздумуючи, куди зірватись. Шлях угору був нелегким. Очі заливав їдкий солоний піт, обличчя і все тіло горіло, а тут ще й вітер ущух. Лежиш, неначе в гарячому компресі. Добре, що «рама», яка раптом з'явилася над головами, змусила притулитися до холодного каменя і відпочивати лишніх п'ятнадцять хвилин.

— Невже нас шукають? — прошепотів мені у вухо Тюрин.

— Чого шепчеш, боїшся — почують? — підколов Сашко.

— Почує чи ні, а от коли помітить, тоді дасть прикурить.

— А ти вже злякався?

— Нічого не бояться тільки божевільні, — відрубав дід Тюря.

Перепалка між ними почала було розгорятися, та її одразу пригасив голос лейтенанта.

— Показати себе «рамі», значить, провалити завдання та й на собі поставити хрест. А тому попереджаю всіх: на рожен не лізти і без команди не висовуватись.

За перевалом лежала мертва нагірна тундра, вкрите мохом каміння, сірі пролежні снігу, і… знову різкий вітер. Злий, холодний. Дув у спину, а йти легше не ставало — навпаки. Вітер штовхав а такою силою і злістю, що весь час доводилось кланятись, а то й просто падати на коліна. Обходили мілкі озера і острівці набряклого водою снігу. Група Боярова йшла на захід (коли вірити годиннику) вже більше шести годин. Люди змучились, думали про відпочинок, проте говорити про свої бажання не наважувались, знаючи, що лейтенант про це теж не забув. Він розрахував маршрут і за часом, і за швидкістю руху. Коли треба — скаже. Відпочинок у рейді діло потрібне, але ж перш за все справа, завдання, швидкість. Засидишся на першому привалі, на другому взагалі підніматися не схочеться. Як каже Гриня: «Ще належимось, буде час…» Належимось, попереду — вічність. Тільки от якби дізнатися в кого, коли воно почнеться, оте нескінченне лежання. Вічний спокій… Це, мабуть, похмурі скелі, мертва тундра та холодне небо навіюють думи про вічність.

Фронт, передова з смертями, що нікого не дивують, залишились десь позаду. Все-таки дивно влаштована людська пам'ять. Пройшло тільки шість годин, а минуле життя ніби відсунулось кудись у далечінь і згадується вже поряд з картинами дитинства, юності…

Ми йшли і йшли за лейтенантом і кожний з нас думав про щось своє. Мріяти тут ніколи, а думки різні не полишають голови. Про те, що звалося ближчим майбутнім, думати не хотілося. Там чекало на нас те, про що можна думати, але передбачити ніяк не можливо. Та й досвід підказував, що думати про нього не варто. Передчуття близької небезпеки ятрило душу, але я гнав його геть, разом з думками, що народжували Гюго. Я знав: даси страху заволодіти душею пиши пропало. Намагався згадувати про хороше, що було в моєму житті до цього рейду. Забобонним марновіром я не був ніколи, проте чомусь тривожився — дуже вже вдало почався наш рейд. «Що вдало починається, може погано скінчиться», — любив говорити Сашко Воскобойников. Він ішов поперед мене, нагнувшись під вагою своєї ноші, і, певне, думав про то ж саме, що і я.

Нас налякали дикі качки. Вони пурхнули з-під ніг, з щілин між камінням. З шумом і криками впали недалеко на плесо маленького озерця і розкололи його люстерко на тисячі блискучих скалок.

— Ну, холера! — махнув рукою Сашко. — Прямо мороз по спині.

— Одразу видно, не мисливець ти, Сашуню, — зауважив не обертаючись Тюрин. — От у нас у Заураллі, кожен з малих літ…

— Розмови! — прикрикнув на них лейтенант. — Дихання… І так з графіка вибились.

Ми наддали ходи і через годину з гаком стояли вже на гранітній площадці над каньйоном. Внизу, на тисячу метрів нижче металево виблискувало море. Це був фіорд. Справжній, класичний. Він розсікав гранітну товщу берега так глибоко, що навіть з цієї запаморочливої висоти, на якій стояли ми, п'ятеро розвідників, кінця йому не було видно. Праворуч, там де фіорд виходив у відкрито море, виднівся острів менше ніж на половину забудований неначе дитячими кубиками. То було містечко, на околиці якого досвідчене око одразу помітило замасковані чорно-зеленими плямами і смугами круглі, приземисті резервуари для пального.