Читати книгу - "Гіркий сміх"

сиділо тільки чотири особи, з яких одна рідко з'їдала звичайний обід, одна худла, а одна надто втомилася, готуючи все це. Лишився тільки Рольф, що, правду казати, їв за них усіх. Син мав дванадцять років, і Мартін Бек завжди дивувався, як у тому худому тілі щодня вміщалося стільки їжі, скільки він сам насилу з'їдав за тиждень.

Усі допомагали мити посуд, що також бувало тільки на святвечір.

Потім Мартін Бек засвітив свічки на ялинці, згадавши братів Ассарсонів, що торгували штучними ялинками, прикриваючи ними торгівлю наркотиками. Тоді всі випили підігрітого вина, і Інгрід сказала:

— Мабуть, пора привести коня.

Як завжди, вони домовилися, що кожен дістане тільки один подарунок, і, як завжди, їх виявилося більше.

Мартін Бек не купив Інзі коня, зате подарував їй жокейські штани і гроші на піврічну оплату курсів верхової їзди.

Сам він отримав, між іншим, від неї двометровий шарф ручної роботи, а також запаковану пластинку. Інгрід очікувально дивилася на нього, поки він розгортав її. На обгортці пластинки був зображений товстий чоловік з довгими наїжаченими вусами, у добре відомому мундирі й шоломі лондонського поліцейського. Він стояв перед старомодним мікрофоном і, судячи з його виразу, реготав на все горло, тримаючись розчепіреними руками в рукавицях за живіт. Напис на обгортці казав, що сам він зветься Чарлз Пенроуз, а пісня — «Пригоди веселого поліцейського».

Інгрід принесла програвач і поставила його на підлозі біля батькового стільця.

— Стривайте-но, зараз буде що послухати, — сказала вона. — Можна лопнути зі сміху. — Вона витягла пластинку й глянула на напис: — Перша пісня зветься «Поліцейський сміється». Якраз для вас, правда ж?

Мартін Бек був невеликим знавцем музики, але відразу впізнав, що її награно в двадцятих або тридцятих роках, а може, й ще раніше. Він згадав, що чув цю пісню ще малим, і в пам'яті його раптом зринули два рядки з неї:

Поліцейських сміх почути — дивина така, Що не гріх за неї дати навіть п'ятака.

Кожна строфа кінчалася вибухом сміху, мабуть, заразливого, бо Інга, Інгрід і Рольф стогнали зі сміху.

Мартін Бек не зміг прибрати веселого вигляду, не присилував себе усміхнутися. Щоб не розчаровувати зовсім дітей і дружину, він підвівся і вдав, що поправляє свічки на ялинці.

Коли пластинка перестала крутитися, він повернувсь до столу. Інгрід витерла сльози з очей, глянула на нього й докірливо сказала:

— Та ж ти, тату, зовсім не сміявся!

— Чого ж, було страшенно смішно, — невпевнено відповів він.

— Ось послухайте ще цю, — мовила Інгрід, обертаючи пластинку, — Вона зветься «Парад веселих поліцейських».

Мабуть, Інгрід раніше не раз програвала пластинку, бо тепер заспівала в дуеті з веселим поліцаєм:

Гуп, гуп, гуп, гуп, – Крок руба поліція. Вийшли хлопці на парад, Мов орли усі підряд, Сяє амуніція…

Духмяніла ялинка, сяяли свічки, діти співали, і Інга хизувалася в новому халаті й хрупала тістечка. Мартін Бек, спершись ліктями на коліна, а підборіддям на руки, дивився на обгортку пластинки з поліцаєм, що реготав на все горло, і думав про Стенстрема.

Задзвонив телефон.

У глибині душі Кольберг не відчував себе задоволеним, а тим паче йому не здавалося, що він може з чистим сумлінням втішатися святом. Та оскільки він не міг точно визначити, що саме недоглядів, то й не було підстави псувати собі настрій непотрібними роздумами.

Отже, він старанно змішав різні вина, раз по раз пробуючи суміш, поки вдовольнився її смаком, тоді сів до столу й оглянув кімнату, що справляла облудне враження ідилії. Боділь лежала на животі й заглядала під ялинку. Оса Турел сиділа на підлозі, підігнувши ноги, й бавилася з дитиною. Гун сновигала по квартирі з лагідною, лінивою недбалістю, боса, одягнена в щось середнє між піжамою й спортивним костюмом.

Кольберг поклав собі на тарілку шматочок в'яленої рибини, вдоволено відітхнув, сподіваючись заслуженої, ситої вечері, яка ось-ось мала початися, тоді заклав за комір сорочки кінець серветки, розправив її на грудях і підняв чарку, дивлячись проти світла на прозорий напій. Саме тоді задзвонив телефон.

Кольберг хвилину повагався, одним духом випив вино, пішов до спальні й зняв трубку.

— Добрий вечір. Вам дзвонить Фрейд.

— Дуже приємно, — відповів Кольберг із спокійною впевненістю, що він не попав до списку чергових на випадок тривоги і жодне нове масове вбивство не витягне його з дому. Для таких речей виділені спеціальні люди, наприклад Гунвальд Ларсон, що не уник того списку, і Мартін Бек, який відповідає за все через своє високе службове становище.

— Я чергую в психіатричному відділенні в'язниці на Лонггольмі, — сказав Фрейд. — У нас тут є пацієнт, який хоче негайно поговорити з вами. Його звати Біргерсон. Він каже, що обіцяв вам, що це дуже важливо, і…

Кольберг звів брови.

— Він не може підійти до телефону?

— Ні, правила цього не дозволяють. Він саме тепер…

Кольберг посмутнів. Мабуть, винятку з правил немає навіть на святвечір.

— О'кей, я їду, — сказав він і поклав трубку.

Дружина почула його останні слова й витріщила на нього очі.

— Я мушу поїхати на Лонггольм, — втомленим голосом заявив він. — 1 як я в біса знайду когось на святвечір, щоб мене підвіз?

— Я тебе повезу, — сказала Оса. — Я ще нічого не пила. Дорогою вони не розмовляли. Вахтер у в'язниці підозріло глянув на Осу.

— Це моя секретарка, — сказав Кольберг.

— Що? Хвилиночку, я ще раз гляну