Читати книгу - "Полуничний сезон"

— Ага.

Майор і капітан після інформації дільничного не знали, з якого боку й підступитися до чоловіка.

— Така, значить, справа, — обережно почав Павло. — Ви вже, певно, знаєте, що на Млинах обікрали ларьок. Це близько біля вашої хати. Може, щось бачили, чули?

— Та ніби нічого такого… Хіба що, як ішов додому, то під сусідським тином стояв «бобик» і в ньому хихикали дівчата.

— Коли то було?

— Та вже пізненько, може, за опівніч. Я, знаєте, до одного дядька підрядився хлів мурувати. Вдень, знаєте, не випадає, зараз у рембуддільниці працюю, то я потихеньку вночі. Господар провів світло…

Турчин відчув, як біля серця в нього заворушилася якась поспішлива теплота. Мамітько теж напружився.

— Машина від ларка стояла далеко?

— Метрів за триста.

— Ви могли б показати місце?

— А чого там…

— Давай, Павле, змотайся, — попросив Турчина Мамітько.

Земля, де стояла машина, була глиняна, суха, вм'ятини від протекторів позначилися слабо. Зате під штахетом знайшли зачервоненого губною помадою недопалка. Отже, Климчук не помилився: в машині була дівчина. На Млинах жило одинадцять шоферів, але ніхто з них не мав власної машини і не працював на автомобілях ГАЗ-69 та УАЗ-469. Молодих було четверо. Котрийсь із них міг викрасти машину з гаража, але сигналів про це не надходило. Крім того, жоден із молодих водіїв у дворі Омельчука не бував. І все ж, хоч за щось та вдалося зачепитися: Омельчуків небіж Сашко Марченко, мабуть, додому повернувся пізно, бо другого дня на роботі заявився ледь не перед обідом, а увечері не був на танцях. Міг же він із своїми дружками підкотити до ларка. Де в дядька стоїть ломик — знав.

— Яківчук, ви говорили, що мали з ним клопіт. Який?

— Зимою в Будинку культури зчинив бешкет. Дали вісім діб.

— Хто його батьки?

— Гарні люди — батько механізатор, мати доярка. Обоє передовики, фотографії висять на колгоспній Дошці пошани.

— Треба дізнатися, де він був і що робив цієї ночі.

— Спробую.

— Ну, а що за люди оті п'ятеро, про яких ви з тих тридцяти трьох, що бувають в Омельчука, нічого не знали?

— Та ніби порядні… А до решти ще не встиг придивитися.

Ранком другого дня із Сухої Волі надійшла звістка про нову пригоду: одна доярка, поспішаючи на ферму, натрапила на важко побитого хлопця Петра Яремчука.

— Бачу, хтось лежить під тином і тихо стогне, — розповідала. — Подумала — нализався. А в нас є такі, що ніколи не висихають. Плюнула спересердя й пішла. Та потім мене ніби щось шпигнуло: вернись. Підійшла я, глянула… Господи-боже мій, наш Петро, весь закривавлений! Я до нього, питаю, хто тебе так, а він — хоч би словечко. Тільки хрипить, і очі заплющені. Я й наробила лементу.

Хлопця доставили в лікарню непритомного, з переломом ключиці й травмою черепа. З області викликали нейрохірурга. Він зробив складну операцію, але хлопець до пам'яті не приходив. Батько його, моложавий головний агроном колгоспу, мовчки смоктав цигарку і на всіх дивився важким поглядом. Мати, ланкова, теж іще молода, гарна, плакала і все поривалася в палату.

Про Петра ніхто нічого поганого не говорив. До армії їздив на вантажній машині, після армії пішов на ферму слюсарем-наладчиком. Завідуючий фермою вихваляв його на всі лади: і працьовитий, і слухняний, і з дурними компаніями не водиться, і з чаркою не дружить… Батько запевняв: «Мій син ніколи й нікого першим не зачепить, але й скривдити себе не дасть. В армії десантником служив, там чогось навчився — міг і двом, і трьом дати раду». Все це стверджувало думку, що на хлопця напали з однією метою — відібрати в нього японську магнітолу. Напали зненацька, він не боронився — упав і не зворухнувся. Було лиш незрозуміло одне, де міг заховатися нападник — вулиця широка, рівна, заасфальтована, по обидва боки — тротуари, штахети, поблизу ні деревця, ні кущика, ні телефонного стовпа. Засів по той бік штахету і вдарив чимось залізним по голові? Тільки ж саме тут паркан був високим.

Неподалік того місця, де лежав Петро, на асфальті виднілися сліди різкого гальмування.

— Тоді яка ж це раптовість? — заперечив Мамітько.

— Повно, він знав тих людей і нічого лихого від них не чекав. Може, то були не друзі, а просто знайомі, їздив же скрізь…

— Чого він кинув шоферувати, не цікавився?

— Нібито через дівчину. Вона працює на фермі.

Турчин уже бачився з нею. Красуня, яких небагато.

Торік скінчила десятирічку, вступала в Білоцерківський інститут на зоотехнічний факультет, не пройшла за конкурсом, повернулася в село й на другий день прийняла групу корів-первісток. Коли Оксана дізналася про нещастя, що сталося з Петром, кинула все, прибігла. Як побачила Петра — закривавленого, нерухомого — болюче зойкнула й знепритомніла.

Капітан розмовляв із дівчиною в лікарняному скверику. Відповідала йому нескладно, часто зовсім замовкала, звівши очі на третій поверх лікарні, де містилося хірургічне відділення. З горем-бідою Турчин дізнався, що після репетиції в клубі Петро провів її додому, і там, біля воріт, проговорили ледь не до ранку.

— А скажіть, у клубі нікого чужого не було?

— Ні.

— І ніхто чужий вам не зустрічався?

— Ні. Ви їх половите? — глянула на капітана благально.

— Зловимо. Неодмінно.

Згодом, їдучи на мотоциклі до райвідділу, зрозумів, що не зможе глянути в ті голубі, довірливо-полохливі очі, поки зло не стане перед судом. А коли ще від дільничного дізнався, що Оксана сирота, живе в тітки, то й зовсім утратив спокій.

— Яка тебе муха вкусила? — дивувався Мамітько.

— А тебе хіба не кусає? Нічого ж не маємо…

— Прудкий дуже. Глянь-но на годинник, скільки ми працюємо?

— З учорашнього дня.